— За маїсову людину!
Вогник знову всаджує ніж у горло. Булькотіння крові. Хрускіт хребців. Скрип леза об кістки. Убивця хрипко скрикує та врізається глибше, по зап’яток увігнавши руку в зяючу плоть.
Нарешті він відрізає голову та кидає її, спльовуючи, на підлогу.
— Нам не потрібна кров недолюдків!
Змій і Вогник.
Міфічні вбивці.
Але ці міфи мені недоступні.
Ці міфи належать до невідомої мені космогонії.
Коли голова вдаряється об підлогу, Жанна заплющує очі.
Коли вона розтуляє повіки, вбивць уже нема.
Вона опускає погляд.
Голова докотилася до її ніг.
47
— Порвався один із двох 20 000-вольтних кабелів живлення. О 18:15. Таке може статися. І стається досить часто. У США. У Європі. Як і всюди, передбачається, що в такому випадку мають автоматично ввімкнутися три запасні генератори. Із трьох запрацювали тільки два. Таке теж може статися. Але це саботаж. Я впевнена.
Ева Аріас стояла перед Жанною, яка втислася в крісло, у коридорі головного корпусу лікарні. Індіанка привела її сюди, мабуть, для того, щоб вона не бачила вдруге незграбності фліків на місці злочину.
Босонога суддя тримала баночку пепсі «макс» так, наче це була граната і вона збиралася відірвати чеку. Жінка здавалась одержимою несправністю енергосистеми. Вона неодмінно хотіла переконати Жанну, що «таке могло б статись абсолютно будь-де». Що між цією аварією та рівнем розвитку її країни не було жодного зв’язку.
— Саботаж, — повторила вона. — Такий був план убивць. Це теракт.
Жанна змахнула рукою, мовляв, облиште свої кабелі. Вона попросила чаю, бо колись читала, що найкращий спосіб утамувати спрагу — це випити чогось теплого. Ніколи не можна вірити журналам. Тепер вона косилася на крижану баночку в руці судді.
— Чому, на вашу думку, його вбили?
— Через кров.
Жанна була згодна, але хотіла вислухати версію індіанки.
— Нільс Аґосто був керівником мобільних відділень «Plasma Іпс». Відповідав за імпорт у нашу країну. Іншими словами, це він упорскував іноземну кров у вени нікараґуанців.
— Це злочин?
— Ту кров — так.
— Яку кров?
— Недавні запаси. З Аргентини. Мавпячу кров.
Що далі, то краще. Їй казали про заражену кров. Тепер це взагалі була кров тварин... Насправді ж вигадки неосвіченого, відсталого народу. Жанна втрималася від коментарів. Взагалі-то її напад зневаги був лише компенсацією за щойно пережите.
Ева Аріас ніби прочитала її думки:
— Це чутки. Начебто «Plasma Іпс» завезла тваринну кров і змішала її зі своїми запасами.
— З погляду медицини ця теорія не тримається купи.
— У це вірять на вулицях. Та й потім, усе, що стосується Едуардо Мансарени, пахне смаленим.
Жанна зрозуміла, що, прибравши Нільса Аґосто, вбивці зайнялися б і Едуардо Мансареною. Цю справу зробив хтось інший. Вона подумала, що, можливо, в цих забобонах є зерно істини. Якщо Нільс Аґосто завіз кров, заражену вірусом, хворобою, що перетворює людину на дикого звіра, це могло дати поштовх цим чуткам.
Ева Аріас надпила з баночки. Її гнів, схоже, спадав. Коли вона з’явилася на місці злочину, Жанна подумала, що та її живцем з’їсть. Француженка приїхала лише напередодні, а наслідки її приїзду вже нагадували землетрус. По вбивству на день.
— Упередження щодо крові старі як світ, — повела далі суддя. — Під час Другої світової німецькі солдати в Північній Африці помирали, але не давали влити в себе єврейську чи арабську кров. А от американські солдати — білі — повідомили Червоному Хресту, що відмовляються від переливання чорної крові, яка вважалася небезпечною.
Жанна мовчала. Її здивував цей історичний відступ. Вона із соромом усвідомила, що не надто високо оцінювала загальну культуру Еви Аріас. Вона підсвідомо вважала суддю селянкою, яка щойно вибилася в люди. Та сама зневага...
А індіанка була цього вечора в ударі:
— Торгівля кров’ю в Латинській Америці завжди є синонімом експлуатації та злиднів. Бідні країни мають лише дві речі на продаж: дочок і кров. Бразильські лабораторії, які платять донорам, щороку фіксують зростання надходжень перед карнавалом у Ріо. Бразильці продають кров, щоб заплатити за костюм...
Жаннина увага слабшала. До неї ударами батога поверталися спогади про жорстоку сцену, яка щойно розгорталася в неї на очах. Гейзери крові. Горлання вбивць. «Hija de puta!» Ці спалахи діяли на неї як електрошок, і жінка досі тремтіла від них.
— A «Plasma Іпс», — підсумувала Аріас, — експортує свої запаси до США, що анітрохи не покращує ситуацію. Це приблизно рівнозначно угоді з дияволом.
Жанна підвела погляд. Останнє речення дещо їй нагадало:
— На Нільса Аґосто напали фанатики-праворадикали. Як думаєте, це ті самі, що й сьогодні?
Ева проігнорувала запитання:
— Розкажіть мені про людей, що на вас напали. У них були татуювання?
— Принаймні в одного з них. Того, що тримав мене на відстані.
— Що за тату?
— Змія. На руці.
— Це банди. «Мари». Це їхній знак.
Жанна знала це слово. Мари були бандами з жорстокими й кривавими методами, що виникли в Центральній Америці наприкінці громадянських воєн. Найвідомішими були сальвадорські мари: мара 18 та мара Сальватруча. Банди вели безжальну війну. Різні їхні члени самовиражалися через татуювання, стиль одягу, особливі жести.
— Я думала, що мари переважно базуються в Сальвадорі.
— У Гватемалі теж. А тепер і в нас.
Жанна пригадала одну історію. Якось у Сальвадорі держава вирішила закинути гігантські сіті. Поліція арештувала близько ста тисяч молодих людей з тату, але залишила під вартою лише... 5 %. Було допущено безліч промахів. До в’язниці помилково посадили глухонімих, які користувалися жестовою мовою.
— Татуювання має для них велике значення, — вела далі Ева Аріас. — Це своєрідна мова символів.
— Що означає змія?
— Гадки не маю. Кажуть, що кожному тату відповідає вбивство. Або тюремний строк. Про це мало відомо. Деякі тату позначають статус. Як у Росії чи Японії.
— Як це пов’язано з кров’ю?
— Деякі банди з Гватемали вірять у чистоту нашої раси. Що просто сміховинно. Населення Центральної Америки вже чотири століття складається з суміші індіанської та іспанської крові.
— Але ви знаєте ці праворадикальні банди?
— Часто це колишні військові з елітних підрозділів, яких мексиканські картелі наймають для перевезення наркотиків між двох американських континентів. Не сказати, щоб це були чисті душі. І при цьому вони одержимі расою, корінням народів. Справжні нацисти.
Жанна підвелася й стала біля судді. Від велетки ширилася приємна свіжість. Ніби від мармурових статуй у Римі, які, здається, зберігають холод віків навіть під сонячними променями.
— Коли вбивця штрикав Аґосто ножем, — сказала Жанна, — то промовляв незрозумілі фрази.
— Які фрази?
— Він говорив про глиняну людину. Дерев’яну людину. Маїсову людину. Схоже, він накидався на жертву в ім’я цих людей. Це вам про щось говорить?
Суддя розчавила баночку. Кинула її до смітника. У парку фліки натягували жовті стрічки з написом: «PRECAUClON»[45]. Їхні рухи виглядали виснаженими. Кольори форми — вицвілими. Вони зливалися зі злочинністю, з пилюкою, з утомою.
— Звичайно, — нарешті відповіла Ева. — Усе це через мая.
— Чому?
— Їдьте до відділку, підпишіть свідчення. Я заїду за вами через годину.
— Куди ми поїдемо?
— До мене. Повечеряємо, як дві подружки.