48
Вілла Еви Аріас була схожа на оселю Едуардо Мансарени. Тільки скромніша. Тут було те саме нагромадження терас і веранд, які змішувались із садом і відкривали будинок до листя, пекучого повітря, повної комарів ночі... Ще однією відмінністю було те, що хата кишіла дітьми. Жанні представили їх: Летисія, дев’ять років, Антон, сім років, Мануела, тринадцять років, Мінор, чотири роки... Ева повела ватагу на кухню, пообіцявши повернутися за кілька хвилин.
Стоячи у вітальні, Жанна розглядала фотографії, виставлені на бамбуковому комоді. Ева Аріас посеред джунглів, у польовій формі з пістолетом-кулеметом у руці. Ева Аріас, так само у військовому строї, обіймається з іншим партизаном у стилі Че Ґевари. Ева Аріас отримує диплом судді...
Жанна заздрила такому життю, що минало під знаком любові та революції. Ева була справжньою партизанкою, яка боролась і за рідну країну, і за свою жіночу долю. Усе це зігрівало Жанні душу. Не кажучи вже про дитячий галас за кілька метрів від неї. Після пекла палати № 34 вона опинилася в раю...
А головне, вона була жива. Вона знову уникла найгіршого. Ці регулярні зустрічі зі смертю мали свої переваги. Вони надавали кожній секунді блиску. Посилювали смак кожної хвилини. Жанна відчувала в жилах благодатний потік. Кожне відчуття здавалось їй дивовижним. Неоціненним.
— Хотіла б я вам сказати, що то були хороші часи. Але я не така вже й упевнена в цьому...
Ева Аріас повернулася до вітальні. Жанна тримала фото, на якому індіанка сиділа на танку, тріумфально піднявши руки.
— І все ж революція, любов...
— Ви не бачили, що було до того. Диктатура. Репресії. Насильство. Нікому не побажаєш жити під ярмом Сомоси. Я, наприклад, втратила всю свою сім’ю.
Жанна поставила рамку на місце.
— А що сталося із Сомосою?
— Він утік до Параґваю 1978 року. Дружив з їхнім президентом, Альфредо Стресснером. Той захищав його від наших замахів. Не до кінця. У якомусь сенсі його кінець був мало не кумедним.
— Чому кумедним?
— У Сомоси був недолік — я маю на увазі, серед інших: він упадав за жінками. Коли він почав заливати до дружини Стресснера, президент цього не оцінив. Він відкрив кордони сандиністам, а ті вбили Сомосу гранатометами. Як у вас кажуть, «шерше ля фам»[46].
Жанна взяла іншу світлину — Ева та її «Че» у весільному вбранні.
— Мій чоловік, Альберто. Помер два роки тому. Рак.
— Мої співчуття.
— У часи революції ми вважали себе безсмертними, непереможними. Потім на нас чекало жорстке приземлення. Політика, хвороби, корупція — нас наздогнали всі вади людської натури...
— Схоже, ви... дуже сильно любили одне одного.
— Так. Але Альберто любив революцію й політику ще більше. Він був героєм — у найжорсткішому сенсі цього слова.
— Що ви маєте на увазі під «найжорсткішим»?
— Ви не читали «Мемуарів» Генрі Кіссінджера?
— Ні.
— Коли він говорить про свого в’єтнамського візаві, Ле Дик Тхо, з яким він намагався вести мирні перемовини, то каже: «Ле Дик Тхо був із героїв. Що нам важко осягнути, то це те, що такими героями часто рухає маніякальна воля. Вони рідко бувають приємними людьми: їхня непорушність прирікає їх на фанатизм і вони не розвивають у собі рис, потрібних для мирних перемовин». Альберто був такою людиною.
Ева виголосила цитату англійською, а договорила іспанською. Тоді повернулася до розслідування, не дбаючи про те, щоб згладити крутий поворот:
— Ми знайшли охоронців і слуг Мансарени.
— Вони щось знають?
— Ні. Коли сталося вбивство, їх уже не було на місці.
— Маєте дату?
— Судячи з усього, позавчора.
— Чому вони втекли?
— Вони не втекли. Мансарена наказав їм піти. Він чекав на важливого гостя. Таємний візит.
— Він сказав, хто це?
— Прямо — ні. Лише розповів довіреній особі про двох людей. Батька і сина.
Старигань і Хоакім...
Ева Аріас повела далі:
— Він також говорив про колосально важливі для людства дослідження. Якесь божевілля... У всякому разі, нам точно відомо одне: вбивця чи вбивці Едуардо Мансарени не мають нічого спільного із сьогоднішніми фанатиками. — Жанна мовчала. Це було очевидно. — Ходімо, я приготувала тамале.
Вони всілися на веранді поміж садових пальм і пташиних криків. Жанну здивувала невелика кількість комарів. Вона вже помітила це напередодні. Поки що це був єдиний приємний сюрприз від країни...
Ева Аріас виклала на столику тортильї, авокадо, овочеві банани, сметану і славнозвісні тамале. Жанна знала цю страву: варене м’ясо загортали в пальмове листя з кукурудзою, помідорами та рисом.
— Пригощайтесь.
Жанна послухалась, накладаючи наїдків собі на тарілку, їй хотілося відсвяткувати той простий факт, що вона жива. За дві години до того їй погрожували вбивці. Тепер вона з апетитом глитала коржики. Події, настрої змінювалися надто швидко.
— Ось що я хотіла вам розповісти, — заговорила Ева Аріас. — Екстремісти, які вбили Нільса Аґосто, вочевидь, із Гватемали. Мая. А в мая складні стосунки з кров’ю. Часто кажуть, що вони були мирними, протиставляючи їх ацтекам, прихильникам людських жертвоприношень. Але мая також убивали людей. Вони виривали їхні серця як дар сонцю, проливали їхню кров, щоби втамувати спрагу землі. Ще вони практикували самопожертвування. Кожен мусив принести богам у жертву власну кров шляхом різних, більш чи менш болючих, ритуалів. Страждання було каналом комунікації з богами.
— Як це пов’язано з тим, що сталося сьогодні?
— Ніяк. От тільки мая не люблять переливань крові. Особливо коли вони робляться в промислових масштабах. Це профанація священного акту.
— А ці слова, які вимовляв убивця, — дерев’яна людина, глиняна людина, маїсова людина?..
— Відсилка до священної книги мая, Пополь-Вух.
Ці склади пробудили в Жанні інший спогад, анітрохи не пов’язаний із темою. «Popol Vuh» — так називалася німецька група, яку слухала її мати наприкінці сімдесятих, поруч із «Сап», «Tangerine Dream», Клаусом Шульце... Вона й досі пригадувала цю пливку, повну синтезаторів музику, яка інколи звертала в бік перкусійного шаленства...
Жанна спробувала повернутися до культури мая та випробувати свої знання:
— Це кодекс?[47]
— Ні-ні. Ви плутаєте епохи. Кодекси — це паперові стрічки з кори, на яких скриптор малював сценки та символи. Рідкісні зразки, що дійшли до наших днів, датовані приблизно XII століттям. Пополь-Вух — це рукописна книга. Створена, вочевидь, на світанку іспанського завоювання. Написана мовою кіче, але записана латинською абеткою. Один священник-домініканець знайшов її на початку XVIII століття.
— Про що в ній ідеться?
— Про історію світу. Про створення людини. Спочатку боги виліпили чоловіка з глини, але він був м’яким і слабким та не міг рухатися. Тоді вони створили дерев’яних чоловіків та очеретяних жінок. Вони розмовляли як люди, але не мали душі. Боги знову знищили ці статуетки та створили чотирьох чоловіків і чотирьох жінок із маїсу. Зробили їм кров із води. Ці створіння були ідеальні. Занадто ідеальні. Мудрість робила їх небезпечними. Тоді Серце неба дмухнув їм парою в очі, і їхня мудрість поменшала. Маїсова людина стала пращуром мая.
— Це не пояснює, чому вбивця згадував цих персонажів.
— Тому що завезти сюди погану кров означає наразитися на ризик спричинити регрес. Для мая дерев’яні люди, які вижили, — це мавпи. Ці фанатики не можуть дати Аґосто та Мансарені бруднити маїсових людей. Але, знову-таки, це все безглуздо. Адже нікараґуанці не мая.
— Думаю, Мансарена та Аґосто повідкривали центри у Гватемалі.
— Ваша правда.
Жанна задумалась. Усе це віддаляло її від Хоакіма та його мотиву. Жінка не вірила, що він знищував жертв зі свого списку в ім’я якоїсь там расової чистоти.
— Мені говорили про заражену кров. Тобто по-справжньому. Кров, яку «Plasma Іпс» завезла з північного сходу Аргентини. Що ви про це думаєте?
47
Ідеться про мезоамериканський кодекс, незалежний винахід корінного населення Центральної Америки.