— Я в це не вірю. «Plasma Іпс» — це солідний бізнес, який продає товар у Штати. Якби проблема була, Мансарена негайно відреагував би.
На знак того, що ця тема закрита, Ева Аріас скрутила собі тортилью та вмочила її в сметану. Жанна була вже на третьому тамале. Мусила пригальмувати. Інакше після вечері піде й усе виблює...
— А ви, Жанно Коровська? Що на цій каторзі робите ви?
У Жанни був набитий рот. Вона не відповіла одразу — це дозволяло підшукати презентабельну версію подій.
— Знаєте, — повела далі Ева Аріас, — у Парижі працює вповноважений офіцер у справах Центральної Америки. Мій друг. Ми разом учились. Я подзвонила йому. Він був у курсі вашого розслідування. І коли я кажу «вашого», це проста ввічливість. Бо мій друг не знав вашого імені й, вочевидь, справу доручили не вам.
Жанна вирішила не доїдати свого тамале. Краще було викласти всі карти на стіл:
— Я не маю жодних офіційних повноважень у цій справі, це правда. Але суддя, який її вів, про якого я вам говорила, був моїм другом. Я мушу довести розслідування до кінця в пам’ять про нього.
— Він був вашим хлопцем?
— У мене немає хлопця.
— Я так і думала.
— Що ви маєте на увазі?
Жаннине обличчя вже почервоніло. Ніби Ева Аріас згадала про її потаємне каліцтво.
— Жанно, не сприйміть мої слова за образу, але очевидно, що в Парижі вас нічого не тримає. Що ви взялися за це розслідування, вирушили в цю поїздку якраз для того, щоб забути Париж і вашу самотність.
— Думаю, розмова звернула кудись не туди. — Француженка встала й різко підвищила тон: — А ще я думаю, що це не ваші справи!
Велетка всміхнулася. Важкою, серйозною усмішкою — але також поблажливою:
— Не будьте такою індіанкою. Індіанці дуже образливі.
— Нам більше немає про що говорити.
Ева Аріас узяла авокадо й одним рухом розрізала його.
— А я маю що вам сказати. Нікараґуанці мають дуже догідливу вдачу. Один із журналістів, з яким я зв’язувалася через вашу канібальську справу, передзвонив мені сьогодні вдень. Він нічого не знайшов у своїх архівах, але зателефонував колегам у сусідніх країнах: Гондурасі, Гватемалі, Сальвадорі...
Жанна зблідла.
— Він щось знайшов?
— Гватемала. 1982 рік. Убивство молодої індіанки. З підтвердженими ознаками людоїдства. Це сталося в районі Атітлану. Знаєте? Начебто найкрасивіше озеро на світі... Та сама індіанська хвалькуватість.
1982-й. Саме цей рік цікавив Едуардо Мансарену. Хоакіму тоді було, мабуть, років десять. Його перше вбивство? Але чому у Гватемалі?
— Що ви знаєте про цю справу?
— Небагато. У ті часи вбивство залишилося непоміченим. Бачте, у Гватемалі ситуація була навіть гіршою, ніж у Нікарагуа. У вісімдесятих там спалювали індіанців живцем та виколювали їм очі, просто щоб навчити їх життя. Тож пожерта дівчина... Якщо поїдете туди, то нічого не знайдете. Ні архівів. Ні свідчень. Нічого. Але я знаю, що ви все одно поїдете...
Жанна схопила сумку. Буркнула вже спокійнішим голосом:
— У кожному разі, дякую за наводку.
— Сюрпризи ще не закінчились.
Жінка зупинилася на порозі веранди. Ніч за її спиною повнилася криками та шарудінням листя.
— У плані?
— Той мій журналіст каже, що поліції вдалося знайти вбивцю-канібала.
— Що?
Ева Аріас мовчала, витримуючи інтригу. Жанні здавалося, ніби її серце б’ється в усьому тілі. У грудях. У горлі. У скронях.
— Хто це був?
— Один священник.
49
Одного дня в Перу якийсь фотограф-репортер сказав їй: «Коли за кордоном у тебе виникає проблема, останнє, що спадає на думку, — це зв’язатися з посольством. Але це завжди найкраща ідея».
Жанна пригадала цю пораду. Орендувати авто о восьмій вечора в Манагуа — місія неможлива. Але не з допомогою аташе з питань культури при французькому посольстві, такого собі Марка, на якого Жанна натрапила, зателефонувавши за наданим Міністерством зовнішніх справ номером. Він знав директора агентства «Бюджет», міг подзвонити й попросити його відчинити контору. Марк міг усе.
Жанна не знала, як висловити свою вдячність цьому молодому чоловікові, який не поставив жодного запитання. Тепер вона їхала на північний захід країни за кермом «міцубісі лансера». Мандрівка обіцяла бути довгою. Їй треба було проїхати через усе Нікарагуа, потім Сальвадор, перш ніж нарешті опинитись у Гватемалі. Загалом понад тисячу кілометрів...
Маршрут був простий: одна-єдина дорога. Панамериканське шосе, яке перетинає Центральну Америку з півночі на південь. Міфічний шлях, що бачив усі війни, всі революції цих маленьких, охоплених полум’ям країн. Це була не автомагістраль на чотири чи вісім смуг, а проста траса з білою лінією посередині. Стрічка, натягнута крізь джунглі, долини, гори, сільськогосподарські угіддя, міські нетрі, завжди вірна своїй меті — з’єднувати два американські континенти.
Ніч була темна. Жанна шкодувала, що не бачить краєвиду. Вулкани з їхніми задимленими кратерами. Озера з їхньою перламутровою поверхнею. Стіни джунглів із вузлами ліан... Замість усього цього вона не зводила очей з монотонної асфальтової нитки, вчепившись у кермо, мружачись від фар зустрічних авто.
Вона намагалася підбити підсумки розділу «Нікарагуа». Результат був слабеньким. А то й ніяким. Їй не вдалося запобігти вбивству Едуардо Мансарени — смерть Нільса Аґосто, ніяк не пов’язану з Хоакімом, вона навіть не рахувала. Про самого Хоакіма нічого не дізналася. Не знайшла Антуана Феро. У підсумку Жанна отримала лише одну нову зачіпку. Тінь зачіпки... Цю тему зараженої крові з Аргентини, у правдивості якої вона навіть не була впевнена. Як і в сліду, яким вона йшла тепер. Убивство з канібалізмом, скоєне священником 1982 року неподалік озера Атітлан...
Але Жанні подобалося це відчуття втечі. Вона забувалася. Танула. Розчинялася в цьому розслідуванні. Ідеальним унаочненням цього процесу був її банківський рахунок, який мусив витримати серйозний удар під час сплати за готель. У кордобах, доларах чи євро, сума була чималенька.
Жінка зосередилася на дорозі. Найдивовижнішим було життя, налипле обабіч траси СА1. Анархічне, складене з неймовірних магазинчиків, халуп із шин та руберойду, загиджених забігайлівок. Там продавали все підряд: гіпсових лебедів, садових гномів, хромовані бампери, гігантські гарбузи... Усе було позолочено електричним освітленням цих халабуд, схожих на маленькі ясла з пап’є-маше.
Також перед Жанниним поглядом пропливали іржаві вивіски, релігійні плакати — «JESUCRISTO SALVA TU ALMA!»[48], — рекламні білборди з купою карикатур на курчат і півнів. У нікараґуанців, схоже, була якась фіксація на курях. А головне, їй доводилося постійно обганяти, ухилятися, підрізати. Вантажівки. Пікапи. Легковушки. Мопеди. Вози. Усе це — на повній швидкості, у якомусь безповоротному пориві.
Північ. Кордон Сальвадору. Двісті кілометрів за чотири години. Непогано, якщо враховувати стан та завантаженість дороги. Настав час перейти до другого етапу. Залишити машину. Кинути ключі в поштову скриньку «Бюджета». Перейти кордон пішки. Знайти нове авто в Сальвадорі. Особливий атракціон «Центральна Америка», де не можна було винайняти один автомобіль на кілька країн.
Жанна вистояла першу чергу, на виїзді з Нікарагуа, та отримала печатку в паспорт. Тоді пішла до такого самого пропускного пункту з боку Сальвадору. Їй здавалося, наче вона йде на межі двох світів. Спалахи прожекторів вихоплювали з темряви навколишній хаос: припарковані вантажівки, забиті до краю автобуси, багнисті калюжі, заправку, лавки з тортильями, продавців сендвічів, поснулих «бекпекерів», самотніх міняйл, розгублених роботяг...
Ще одна черга. Ще одна печатка. Жанна знайшла агентство «Бюджет» — одну з багатьох будочок з опущеними ролетами. Постукала: її запевнили, що на неї чекатиме агент. Він і справді був на місці. Сонний. З хиткою ходою. Але, на її подив, усе пройшло як треба. Жанна підписала договір про оренду, вписала дані своїх прав, узяла ключі та заволоділа іншою автівкою. Новесенькою «тойотою RAV4».