Марк казав їй: «У Сальвадорі найкращі дороги в Центральній Америці». Такими вони й були... якщо, звісно, були завершені. Жанна проминала розкопи дантівських масштабів, де екскаватори піднімали шматки гір, перевертали їх, переміщали, і звідусіль тачками вивозили червону землю. Жанна проїжджала вздовж цих проваль тимчасовою дорогою, помічаючи привидів у дощовиках, майках чи з голим торсом, озброєних кирками, лопатами, кельнями, у масках та стьобаних рукавицях. Примар, чиї тіла волали в ніч про рабство з інших часів...
Більше вона за всю поїздку Сальвадором нічого не побачила. Ні Сан-Міґель. Ні Сан-Вісенте. Ні Сан-Сальвадор. Ні Санта-Ану... Мандрівка минула в апокаліптичному потопі. Постійні зливи, важкі, жирні, пекучі, затоплювали землю. У Жанни було враження, ніби вона кермує підводним човном, шукаючи шляху на поверхню. Думки втрачали стрункість. Вона думала про кров. Заражену кров «Plasma Inc»... Кров маянських жертвоприношень... Кров Нільса Аґосто, яка плямувала ніч... Багряні струмені, залізну рідину, густі потоки, що текли трасою й заливали канави...
Шоста ранку.
Кордон Гватемали. Та сама карусель, що й попереднього разу. Залишити машину. Перейти кордон пішки. Отримати печатки. Орендувати нове авто — знову «міцубісі», позашляховик... Жанна поміняла в якогось беззубого вусаня свої долари й кордоби на кетсалі — Гватемальську валюту. Їй залишалося ще 200 кілометрів до міста Гватемала, тоді ще 50 до Антиґуа, колишньої столиці країни. Саме там розташовувався монастир священника-вбивці.
Сонце не змусило довго на себе чекати. Коли Жанна знову вирушила в путь, його мідяний диск уже здійнявся над джунглями. Першим, що вона побачила у Гватемалі, був ліс, який парував. Підніжжя дерев ховалися в густому сріблястому тумані, що піднімався до середини стовбурів. Крони, кущі, рівнини розчинялися в цій млі, нагадуючи розмиті, червонуваті, димчасті пейзажі китайського живопису.
Була п’ятниця, 13 червня. Жанна сподівалася, що це не принесе їй нещастя... Тепер вона мандрувала в минуле. Тут жили мая, безтурботний корінний народ, чиє позачасове існування контрастувало з позашляховиком, який мчав трасою. Чоловіки носили пістряві болеро та білі ковбойські капелюхи. Жінки ходили босоніж. Кожна була вдягнена в традиційну вишиту туніку, віпіль, усіх кольорів веселки. Жанна колись читала про це вбрання: воно символізувало маянську космогонію. Усесвіт, населений незліченними богами, який працює циклічно, немов коліщатка годинника без циферблата й стрілок.
Жанна мимоволі пригальмувала. Щоб роздивитись їхні обличчя. Те, що вона побачила, принесло їй якусь неясну втіху. Ці люди не ходили землею, вони були цією землею. Тисячоліття сонця й дощу, затишшя та бур відшліфували їхні золотисті, смагляві обличчя, обтесали їх за подобою їхніх легенд. «Маїсові люди...» — прошепотіла Жанна сама до себе.
Вона доїхала до Гватемали приблизно опівдні. З неба знову лило. Місто не приховувало слідів своєї історії. Як воїн пишається шрамами. Стихійна урбанізація. Безладне розростання агломерації внаслідок конвульсивних переселень, своєю чергою спричинених землетрусами, циклонами, незапам’ятними повенями... Набубнявіла, хаотична, струмениста столиця...
Жанна пірнула в це болото й спробувала зорієнтуватися. Марно. Годі було розібрати, падає багнюка з неба чи б’є з-під землі. Жінка без упину думала про фразу, яку Жорж Арно помістив на початку свого роману «Плата за страх». Одна з найсильніших відомих їй сентенцій: «Нехай у цій книжці не шукають географічної точності: це завжди пастка; наприклад, Гватемали не існує. Я знаю це, я там жив». Саме таке почуття панувало над нею цієї миті. Ні міста, ні країни. Тільки пекло. Така собі суміш людей, злиднів і бруду, з якої, можливо, щось колись і зродиться, але яка поки що перебувала в стані магми, органічної маси...
Жанна з полегшенням виїхала на дорогу в напрямку гір. Сама лише думка про висоту давала надію на такі речі, як «повітря», «очищення», «квінтесенція»... За кілька кілометрів краєвид кардинально змінився. Із болотистих рівнин, багнистих земель жінка потрапила в гірську атмосферу з її ялиновими лісами, далекими верхівками та благодатною прохолодою. Де-не-де траплялися також острівці тропічного галасу, ніби щоб нагадати, що це за місце...
О другій дня Жанна в’їхала до Антиґуа. Місто Гватемала було пеклом. Антиґуа було «раєм зеленим, коханням дитячим»[49]. Збережене місто, яке в XVII столітті було столицею всієї Центральної Америки. Тут час ніби відмотали на два-три століття назад. Жодної сучасної будівлі. Жодної багатоповерхівки. Бруковані вулиці, де машин їздило як кіт наплакав, і то зі швидкістю слимака. І церкви. Повсюди. Всіх можливих стилів, всіх епох. Білі, жовті та червоні, барокові й неокласичні, з прямими лініями, як асьєнди[50], чи, навпаки, з візерунками, наче декорації до мексиканської оперети.
Небо низько нависало над містом, так само налите дощем. Антиґуа здавалося потонулим через темну димку навколишніх вулканів. Ця похмура погода не в’язалася з сонячною архітектурою церков і пофарбованими в синій, рожевий чи бузковий колір стінами будинків. Вулиці ж були такі прямі, що нагадували блокфлейти, які грають мелодії квітів і кольорів.
Жанна виїхала на площу Майор.
Дерева, розсаджені в шаховому порядку, склепінчасті галереї з усіх чотирьох боків, візерунчасті ковані ґрати на кожному вікні — здавалося, з одного з цих балконів, із яких спадали троянди та квітучий олеандр, от-от зіскочить Зорро. Жанна кинула погляд на план міста й зрозуміла систему. «Авенідас», проспекти, перетинали місто з півночі на південь, а вулиці — «каєс» — смугували його зі сходу на захід... Жінка легко знайшла потрібну їй церкву — Іґлесія і Конвенто де Нуестра Сеньйора де ла Мерсед. Саме в цьому монастирі мешкав колись П’єр Роберж, священник бельгійського походження, — цю інформацію надала їй Ева Аріас, — який з апетитом зжував шістнадцятилітню індіанку.
50
З погляду архітектури Іґлесія і Конвенто де Нуестра Сеньйора де ла Мерсед була на півшляху між романським стилем та бароковою фантазією. У своїй основі це була міцна споруда з товстими стінами. На поверхні — мудрована, як весільний торт, будівля з виткими колонами, вохряною покрівлею, розписами на фасаді, в яких поєднувалися ренесансні янголята й маянські мотиви.
Жанна припаркувала авто на паперті. До неї підійшли індіанки з різним барахлом, прикрасами, брелоками. Кожна тримала на руках по немовляті. Жанна махнула їм на знак того, що її це не цікавить. Вона всміхалася. Вона була брудна, втомлена, розкуйовджена, але почувалася вродливою. Рішучою. Героїчною.
Жінка зайшла під портик та остаточно перейшла до «первинної» частини церкви. Стіни були завтовшки кілька метрів. Плити на підлозі — шорсткі, як скелі. Тут приміщення проявляло своє справжнє покликання — бій. У своїй першій версії церква була збудована як фортеця. Бастіон, що народився в джунглях для опору індіанцям, клімату, язичництву...
Під високим склепінням Жанна повернула праворуч — до монастиря. Ева Аріас казала, що тепер тут живе лише купка єзуїтів бельгійського походження, братів монастиря Святого Ігнатія.
У патіо споруда ставала ще суворішою та жорсткішою. Подвір’я було таке велике, що радше скидалося на античні амфітеатри. На тинькованих стінах проглядали цегляні рани. Склепінчасті крейдяні галереї. Шишкувата бруківка, між якою росли кущики трави. По центру — фонтан без води.
Якийсь індіанець штовхав тачку. Жанна покликала його та запитала, чи може поговорити з єзуїтом, з яким вона вже зв’язувалася по телефону дорогою, — братом Доміціаном. Мая зник. Вона почекала під склепіннями, насолоджуючись запахом каменю та плюща в прохолодному повітрі. Вона почувалася знесиленою, але водночас живою й легкою.
— Ми нічим не можемо вам допомогти.
Із косих тіней колон вийшов молодий чоловік. Пухкенький, у сорочці «Lacoste», з обрезклим лицем. Його біляве волосся та брови робили обличчя безвиразним. Загалом він нагадував білу свічку, яка розплавилась і потекла, утворивши фігурку людини.
Він вимовив те речення французькою, що заспокоювало. А от зміст сказаного — не дуже.
49
Відсилка до рядка з вірша Шарля Бодлера «Moesta et errabunda»: «Мій раю зелений, кохання дитяче». Пер. М. Зерова.