Жанна не стала падати духом:
— Ви навіть не знаєте, для чого я приїхала.
— По телефону ви сказали мені, що ви слідча суддя. Ми не маємо жодного стосунку до правосуддя. Особливо французького!
— Дайте мені пояснити.
— Не завдавайте собі клопотів. У нашій обителі мешкає всього кілька братів. Тут ми ведемо боротьбу власною зброєю. Заради фізичного здоров’я та духовного добробуту селян. Ми не маємо ані найменшого стосунку до будь-якої кримінальної справи.
— Але колись мали.
— То ось у чому річ.
Брат Доміціан із жалістю подивився на Жанну.
— Двадцять п’ять років минуло, а ви приїхали знову копатися в цій старій історії.
— Чому б ні?
— П’єр Роберж провів в Антиґуа заледве кілька годин. Він негайно вирушив у доручену йому місію. До сиротинця на березі Атітлану.
— Звідки він приїхав? Із Бельгії?
— Ні. З Аргентини. З Нордесте.
Перший зв’язок між Центральною Америкою та Аргентиною. Лист Нільса Аґосто, загублений у джунглях Нордесте. Може, Роберж підхопив там ту хворобу? Жанна вся пашіла. І вона не збиралася просто так облишити свою першу солідну зачіпку.
— Що ви про нього знаєте?
— Я не був свідком тих подій. Мені двадцять дев’ять років. Мені розповідали старші брати. Вони завжди шкодували, що прийняли його тут, у Гватемалі. Але наш орден невеликий. І ми не мали інших досвідчених кандидатів. Репресії в ті часи були жахливі. Ладино[51] вбивали священників, розумієте? А Роберж був надійною людиною. Тож ми не могли відмовитися від такого добровольця. Навіть якщо він викликався не з найкращих поривань.
— А з яких же?
— Казали, він від чогось утікав. У нього вже була погана репутація.
— Що ви називаєте «поганою репутацією»?
Єзуїт помахав своїми пухкенькими ручками.
— Чутки. Просто чутки.
— Які чутки?
Доміціан постійно дивився кудись убік, уникаючи Жанниного погляду.
— Які чутки?
— Говорили про якогось демона. Демона, який завжди був із ним.
— Він був одержимий?
— Ні. Це інше. Дитина... з ним була дитина.
— Сирота?
Єзуїт розпачливо зиркав у бік подвір’я. Здавалося, він сподівався на гостя, на бурю, аби тільки втекти звідти.
— То ви не розумієте? — раптом роздратувавшись, мовив він.
— Ви маєте на увазі, дитина була від нього?
Промовиста мовчанка монаха. Жанна на це не очікувала.
Але прийняла цю новину. І подумки наважилася на таку гіпотезу: чи може бути, що старим іспанцем у кабінеті Феро і був сам Роберж? Вона пригадала його голос: «У моїй країні це дуже поширена практика. Усі так робили». Пастор, що спить зі своїми прихожанками?
Окремі деталі збігалися: таємниця між батьком і сином, почуття покинутості в Хоакіма, дитина-катастрофа, небажане чадо, в якого розвинувся аутизм... Але інші аспекти не клеїлись: старий у Феро говорив з іспанським акцентом. Роберж був бельгійцем. Деформація, набута за роки життя в Латинській Америці? Ні. До того ж Робержу в ті часи, за словами Еви Аріас, уже було шістдесят років. Тобто сьогодні йому було б за дев’яносто.
Жанна вирішила почати з чистого аркуша:
— Це був хлопчик чи дівчинка? — запитала вона.
— Хлопчик.
— Ви знаєте його ім’я?
— Ні.
— Скільки йому було років?
— Точно не знаю. Трохи більше десяти, мабуть. Знову-таки, вони не залишилися в Антиґуа. Поїхали туди, де було по-справжньому гаряче. До речі, Роберж добре там попрацював. Слід це визнати. Він прийняв багатьох людей у місії. І протистояв військовим...
— Чому ви згадали про демона? Дитина була одержима?
— Слухайте. Я нічого не знаю. Багато чого говорили. Казали, що та дитина була виплодком зла. Наклалися й маянські повір’я. Найчастіше казали, що П’єр Роберж перебував під владою дитини. Убивство довело, що ці пересуди, можливо, були небезпідставні...
— Що сталося потім? Робержа засудили?
Єзуїт похитав головою на знак заперечення. Це була не відповідь на запитання, а повідомлення Жанні. Він більше не говоритиме. Комунікація обірвалася. Жанна не ворушилась.
— Якщо ви справді хочете дізнатися подробиці всієї цієї справи, — сказав ченець утомленим голосом, — є людина, яка в ті часи була там. Вона зможе розповісти вам про Робержа.
— «Вона»?
— Росамарія Ібаньєс. Археологиня. Дуже близька до Робержа.
— Де я можу її знайти?
— Тут. В Антиґуа. Вона проводить розкопки в районі кає Орієнте. Я намалюю вам план. Це недалеко.
Монах узяв у Жанни блокнот і фломастер, щасливий позбутися чужинки. Його блідий лоб блищав від поту.
— А про вбивство? — спробувала жінка ще раз. — Поїдену індіанку? Ви більше нічого не можете додати?
Доміціан віддав їй записник.
— Церква Сан-Педро. Росамарія Ібаньєс. Вона працює на руїнах монастиря, позаду будівлі.
51
— Його син? Hay Dios mío! Ніколи в житті.
Росамарія Ібаньєс була схожа на бомжиху. Обличчя цієї жінки маянського походження було зморщене, як мавпяча срака. Заплутане волосся нагадувало кокосові волокна. Алкоголічні мішки під очима, приплюснутий ніс, пухкі губи. Далеко не королева краси. Вдягнена була в поношений анорак, завеликі джинси «Levis 501», червоні крокси, ніби поцуплені в якоїсь туристки.
Вона вперто трусила головою.
— Я добре знала Робержа. Він ніколи не збочував із прямої стежки. Про секс і не думав, як і про будь-які інші дурниці з жінками.
Її стислу, швидку іспанську насилу можна було розібрати. Жінка казала «муй б’є» замість «муй б’єн» та «сдіа» замість «буенос діас».
— А дитину ви знали?
— Хуана? Звісно.
Жанна подумки відзначила ім’я. Не «Хоакім», а «Хуан». То вона помилилася стосовно особи хлопчика?
— Який він був?
— Дуже вродливий.
— Скільки йому було років?
— Років дванадцять, мабуть.
— У нього були якісь проблеми з руками?
— Ні. Якого роду проблеми?
— Забудьте. Чому Роберж привіз його з собою до Гватемали?
— Хуан страждав на психічний розлад. Роберж не хотів залишати його в притулку в Формосі, що в Аргентині.
— Який розлад?
— Щось подібне до аутизму. Ми так і не дізнались остаточно.
— Він не був... одержимим?
Росамарія пирхнула, видавши своїми товстими губами звук пердіння. Дуже вишукано.
— Селянські дурощі! Аутизм завжди лякав людей. Цей синдром традиційно ототожнювали з одержимістю. Особливо тут, де в кожного в одній кишені живе Бог, а в другій — диявол.
Сидячи на великому блоку піщанику, Жанна робила нотатки в блокноті. Дві жінки всілися в куточку на місці розкопок. Воно нагадувало будівельний майданчик, тільки без будівництва. Суцільні ями. Купи каміння. Недобудовані шматки стін — насправді ж дуже давні, викопані з-під землі. Жовті сигнальні стрічки. Тачки. Лопати. Пластикові тенти, натягнуті в чотирьох кутках території, щоб захистити розкоп та його «скарби» від злив. Жанна перестала писати. У неї запаморочилося в голові. Голод. Утома. Може, й наслідки різниці в часі — досі...
— Усе добре? — запитала Росамарія, нахиляючись до неї, — її подих смердів ромом.
— Так.
— Хочеш кави? — запропонувала вона, переходячи на «ти».
— Ні, дякую.
Стоячи навпроти Жанни, археологиня вперла кулаки в боки.
— Це найкраща кава на світі.
Ева Аріас попереджала її: мая не жартували з предметами національної гордості.
— Гаразд.
— Іди за мною.
Вони обережно пройшли поміж пластикових стрічок, тентів, ям. Аж до польової лабораторії, де на дошках, покладених на козли, лежали купки камінчиків. Праворуч — плитка, кавомолка. Росамарія заметушилася.
Жанна сіла за один зі столів. Утома наростала в ній, ніби каналізаційні випари. Потужні, нудотні, задушливі. Вона почувалася все гірше.
51
У Центральній Америці, особливо у Гватемалі, — зневажлива назва корінних американців, які перейняли іспанську мову та культуру.