Росамарія принесла каву. Запахло гірким духом паленої землі. Від думки про те, щоб випити це, Жаннин шлунок одразу підскочив до горла.
— Я покажу тобі фотографію, — сказала археологиня, копаючись у залізній шафі.
Тоді поклала перед Жанною попсований чорно-білий знімок, на якому можна було впізнати її, у трохи більш презентабельному вигляді, а також чоловіка років шістдесяти в просторій білій туніці в індіанському стилі. Ніщо не вказувало на його духовний сан, окрім золотого хрестика на шиї.
Жанна нахилилася й роздивилася світлину. Вона подумала була, що знімок зробили з занадто великою витримкою або він припав порохом, але насправді пил в’ївся в лице П’єра Робержа. Попелясте обличчя, як і волосся з бровами. Світлі, водянисті очі були єдиними водоймами в цій потрісканій, виснаженій пустелі. Жанна подумала про анахоретів, монахів-відлюдників, які жили в пустелі в перші століття християнства.
— У вас немає фотографій Хуана?
— Ні. Він не давав себе сфотографувати.
— Чому?
— Боявся. Хуан усього боявся. Ви знаєтеся на аутизмі?
— Трохи.
— Для такої дитини зовнішнього світу в найкращому разі не існує. В найгіршому — це загроза. Ніхто не мав права заходити в кімнату, де він спав. Кожна річ у ній мала своє чітко визначене місце.
— Роберж займався ним? Його вихованням?
— Це була його пристрасть. Він досягнув певних успіхів. Сподівався зробити з нього, так би мовити, нормальну дитину. Щоб хлопець міг навчатися.
Жанна досі дивилася на знімок.
— Ви були поруч, коли сталося вбивство?
— Ні. Я керувала розкопками в Сололі, одному з міст навколо озера. Роберж був у Панахачелі. Коли я почула про цю трагедію, то відразу приїхала.
— Що він сказав?
— Я не змогла з ним поговорити: його вже заарештували.
— Ви пам’ятаєте, за якими доказами його звинуватили?
— Доказів не було. Він сам здався поліції.
— Він зізнався в убивстві?
— Цілком і повністю. Всіма руками й ногами.
— Що сталося потім?
— Його звільнили. Бракувало доказів. Навіть тут, у Гватемалі, зізнання не завжди достатньо. Фліки здогадалися, що він патякає абищо.
Жанну дивувало, що поліцейські не задовольнилися зізнанням. У такій країні і в такі часи цієї заяви мало б вистачити, щоб закрити справу.
Росамарія прочитала Жаннині думки:
— Атітланські фліки були не з тих, хто став би мудрувати. В іншому випадку вони попросили б його підписати зізнання й стратили б його того самого дня. Але Роберж був бельгійцем. А за кілька місяців до того вже виникала проблема зі страченим британським священником. Думаю, столиця наказала їм облишити ґрінґо...
— Роберж продовжив жити своїм життям?
Археологиня тримала чашку двома руками. Її пальці ледь визирали з-за рукавів анорака.
Вона хрипко реготнула, оголивши щелепи, яким бракувало не одного зуба.
— No, mujer, по[52]... Ти реально нічого не знаєш про цю історію! Вийшовши з відділку, Роберж одразу повернувся до диспансеру й вистрелив собі в голову.
Жанна відчула біль у животі. Вогняна стріла, ввігнана по косій просто в черево. Ця новина. Нудота, яка нарешті входила в силу... У Жанни потемніло в очах, тоді чорнота, тоді...
Над нею схилилася Росамарія зі склянкою в руці. У ній була якась густа безколірна суміш.
— Що... що сталося? — пробелькотіла Жанна.
— Ти знепритомніла, hijita[53].
— Перепрошую. Я всю ніч їхала за кермом.
Жанна сперлася на лікоть. Вона лежала, повністю простягнувшись, під пластиковим тентом. Відчувала прохолоду вогкої землі через куртку.
— Ковтни це, — сказала Росамарія, простягаючи їй склянку.
— Що це?
— Це атоле. Кукурудзяне борошно з водою, сіллю, цукром і молоком. Це для початку. Потім відведу тебе чогось поїсти...
— Ні... Я маю їхати.
— Куди?
— В Атітлан.
— Ну, привіт. І якого хріна ти там робитимеш?
Жанна насилу підвелася й сіла за одним зі столів, щоб випити мікстуру. Спочатку подумала, що тепер точно зблює. Але ні. Вона зосередилася на купках камінчиків та уламків кераміки, розкладених перед нею. І нарешті відчула, що їй краще.
— А я тобі скажу, що ти там робитимеш, — сказала Росамарія. — Ти зустрінешся з таким собі Анселем. Чистим індіанцем. Дуже мутний тип. Торгує артефактами доколумбової ери по всій країні. Організовує чорні розкопки на ще не досліджених археологами місцях у Петені[54].
Жанна підвела погляд. Мікстура діяла. Сіре світло, ями, пластикові тенти — тепер вона бачила все це інакше. Наче сама земля дихала новою силою.
— Навіщо мені зустрічатися з цим чоловіком?
— Він був дуже близький з Робержем. Не питай мене чому. Злодюжка та священник — незвичайна парочка... Але якщо хочеш по-справжньому детально дізнатися про цю історію, тобі до нього...
Жанна хотіла встати. Росамарія натисла їй на плече, щоб вона сиділа.
— У такому стані ти нікуди не поїдеш. І навіть не думай сідати за кермо. У тебе є машина?
Суддя кивнула.
— Позичу тобі мого водія, Ніколаса. Ладино. «Кахлано». У кожному разі, для того щоб наблизитися до такого чувака, як Ансель, тобі потрібен посередник.
Жанна ще раз отупіло кивнула. Вона почувалася змалілою. Вразливою. Жалюгідною... І водночас певним чином оновленою.
— Ладино, — прошепотіла вона, — це що таке?
Росамарія сплюнула на землю.
— Найгірше поріддя, яке коли-небудь носила земля. На 50 % індіанець, на 50 % іспанець, на 100 % покидьок. Ніколи не можна довіряти власній крові. Це вони, ладино, століттями пригноблюють індіанців. Це вони влаштовували найгірші репресії. Вони крали землі в селян... — Археологиня ще раз плюнула. — Злодії, ґвалтівники, вбивці!
Жанна врешті-решт усміхнулась.
— І такого водія ви мені пропонуєте?
Цієї миті з’явився високий кордубатий тип. За тридцятку, бліда шкіра, лиса макітра. Одягнений як студент зі Штатів. Кросівки «Puma». Лижна куртка кольору кави з молоком. Зелений светр із логотипом Гарвардського університету.
— Познайомся, це Ніколас. Він аж зі шкури пнеться, щоб виглядати як ґрінґо, але в душі це справжній кіче!
— Кіче?
— Це один з етносів, що проживають довкола озера. Найкрасивішого озера на світі, chiquita[55]! Мая живуть біля нього вже три тисячі років. Їх ніщо не змогло змінити. Ні єзуїти. Ні протестанти. Ні ладино з їхньою різаниною. — Росамарія підморгнула Жанні. — Якщо ти щось і знайдеш, то лише на дні цього кратера!
52
Жанна помилилася. Антиґуа розташовувалося не на височині. «Altas tierras» починалися далі. Набагато далі. Набагато вище. Набагато холодніше. Тепер вона трусилася в машині, обіцяючи собі купити в Атітлані светр, шаль, будь-що, щоб витримати ці полярні температури. Не очікувала на таке в тропіках.
Зіщулившись на пасажирському сидінні, вона споглядала краєвид. Схилами вулканів збігали смужки мішаного лісу, напівхвойного, напівлистяного, створюючи різкий контраст із патьоками чорної лави. Низько навислі хмари над ними парували, перетворюючись на туман. У них губилися верхівки вулканів, гір, лісів. Краєвид-мрійник, що витає в хмарах...
Жанна дивилася на індіанців, які йшли дорогою. У кожному селі люди носили різний одяг. Складне, тепле, кольорове плетіння, що вибухало в сірому повітрі, наче бутони квітів, іще мокрі від роси.
— Як, по-вашому, країна розвиватиметься з такими бевзями? Та вони досі живуть у Середньовіччі!
Жанна не слухала. Ніколас від самого початку не припиняв критикувати індіанців — відсталих, лицемірних, тупих, забобонних. Хай він і був кіче, перш за все він залишався ладино, ненависним і зневажливим, який думав про мая не краще, ніж про тарганів під каменюкою.
Облишити ці расистські промови його змушувала лише інша дорога його серцю тема — посередність решти мешканців Центральної Америки. Нікараґуанці застрягли в болоті. Костариканці не мали жодної культури. Панамці були «запроданцями» на зарплаті в Сполучених Штатів. І так далі.
54
Департамент на півночі Гватемали, де містяться рештки Тікаля — найбільшого з уцілілих маянських міст доколумбової ери.