— Подивлюсь... Ти не хочеш сама подзвонити?
— Ти ж не захотів дати мені номер, коли я тебе про це просила. Тепер викручуйся. Я маю довести до кінця свою частину розслідування.
— Добре.
— Дякую тобі, Патріку. Ніщо не зобов’язувало тебе...
— Франсуа Тен був і моїм другом.
— Порий ще на ту посилку «Fedex». Дізнайся, що де Альмейда відправив Франчесці.
— Так і планувалося, товаришко.
— Розраховую на тебе, — підсумувала Жанна, а тоді поклала слухавку.
Вона йшла до ванної, коли задзвонив стаціонарний телефон в її номері. Ніколас. Він чекав її на рецепції. Була вже восьма вечора, а, як він стверджував, що пізніша година, то небезпечнішою ставала їхня поїздка.
54
Ансель жив у Панахачелі, на березі озера Атітлан. Це було трохи менше за Сололу місто, розташоване на пагорбі. Лабіринт крихітних будиночків із бетону та цегли під бляшаними дахами. Їм довелося залишити машину на в’їзді й найняти тук-тук — брязкітливу велорикшу, — яка могла проїхати найвужчими вуличками. Ніколас виглядав пригніченим через те, що мусив кинути «міцубісі» на парковці. Він дав кілька кетсалів якимось дітлахам, щоб ті наглянули за автівкою, але не схоже було, щоб він їм довіряв. Усе тут викликало в нього огиду й презирство.
Вони вирушили нагору слабко освітленими вулицями. Тут були всі атрибути тропічного міста. Анемічні лампочки. Плутанина дротів над головами. Кругленькі чорняві жінки, які стояли за глиняними дисками, перевертаючи тортильї регулярно, немов за годинником. Похмурі, зморщені чоловіки, що сиділи групками на призьбах будинків і плели змови, не розтуляючи рота. Не бракувало нічого, крім спеки. Цієї ночі було так холодно, що від кожної речі здіймалася хмарка пари. Місто диміло, наче вогке багаття...
Тук-тук їхав далі лабіринтом вулиць. На верхівці містечка він попрямував донизу новим маршрутом. Жанні здалося, що вона помітила далеко внизу поверхню озера. Рідке небо, чиї зірки були крихтами місячного сяйва...
Ніколас скреготів зубами. Його гидливий вираз обличчя затуляла серйозніша пелена — занепокоєння. Тепер вони їхали через «población». Нетрі. Бетон і цегла поступилися місцем шлакоблокам, пластиковим тентам, висушеній глині. Халупи притискалися одна до одної, щоб не розвалитися. Вулиці текли, несучи сміття, стічні води, собак, свиней, дітей. На витолочених подвір’ях виднілися розібрані двигуни, шини, наполовину вгрузлі в калюжі. Усе було червоним. Усе було кривавим. Живцем оббілований квартал. Організм, у якому вулиці були кишками, стічними жолобами вічного проносу...
Час від часу Ніколас наказував рикші пригальмувати, щоб запитати шлях у pobladores[56], як і стріха відповідали йому. Жанна не розуміла їх: акцент, ніч, холод — усе затуманювало її сприйняття. Зупинки тривали всього кілька секунд, але цього вистачало, щоб звідусіль вискакувала, ніби зграйка кажанів, ватага дітей, які простягали руки, чіплялися за їхній транспорт, просили подачки чи викрикували образи. Жанна починала заражатися страхом Ніколаса. Потім тук-тук рушав, відганяючи її побоювання. До наступної зупинки.
Нарешті вони приїхали. Ансель жив у збудованій з підручних матеріалів автомайстерні, подібній до всіх тих халабуд, які вони вже бачили. У глибині світилася гола лампочка, надаючи цій запаскудженій лавці лахмітника вигляду печери Алі-Баби. Жанна інакше уявляла собі барліг розкрадача маянських храмів.
Ніколас вийшов із рикші.
— Почекай на мене тут.
Він попрямував до майстерні. Жанна залишилася сама. Ні торговців. Ні шпани. Уже непогано. У світлі ліхтарів їй було видно на вулиці лише окремі моторошні деталі. Маленька дитина, яка тупцяла в калюжі чорної багнюки. Голодні пси з вимащеним латеритом черевом, що шукали якогось стерва. Підмостки з напівзамороженими м’ясними тушами, які залишили набратися душку. Жанна цокотіла зубами. Страх. Холод. Голод. Вона так і не купила собі светра.
Жінка злізла з рикші й наважилася ступити на поріг халупи. Ніколас говорив із низьким кремезним чоловіком, оберненим спиною до входу. Усе, що вона почула, був різкий і водночас хрипкий голос механіка, який казав:
— No me gustan los gringos...[57]
Хороший початок. Жанна вирішила вступити в гру, попри чинні сексистські правила:
— Y el dinero? Те gusta?[58]
Жанна посилила свій Гватемальський акцент. Ансель витримав паузу, тоді обернувся. У сяйві лампочки вималювався дуже чорнявий добродій, такий самий вшир, що й на зріст, одягнений у закаляний комбінезон і розтріпаний светр. Руки в кишенях. Ноги колесом, наче дві дужки.
Він мовчки підійшов до Жанни. Вона очікувала побачити старшого чоловіка, але цьому не було й п’ятдесяти років. Його обличчя було зжужмлене. Під смаглявою шкірою вгадувалися переламані кістки. Лице смугували шрами, більш-менш повертаючи його риси на місце. Єдиним прямим елементом був погляд. Розкосі індіанські очі, що пронизували Жанну, немов канцелярський ніж.
— Chela[59], мені достатньо продати шматочок статуї, щоб оплатити таку лялю, як ти.
Жанна збагряніла від образи. Ніколас підійшов, стискаючи кулаки. Ансель зненацька всміхнувся.
— Жартую, compañera[60]. — Він управно сплюнув, і слина приземлилася посеред купи шин. — Меа culpa[61].
Жанна ковтнула, збита з пантелику.
— Ну?
— Ну, скажи, що тебе цікавить. Я не можу опиратися таким бомбам, як ти.
Він послав їй цілунок рукою. Ніколас ступив іще один крок, але Жанна жестом зупинила його.
— Я шукаю інформацію про П’єра Робержа.
Ансель свиснув.
— Давня історія.
— Ким він вам був?
— Другом. — Чоловік поклав руку на серце. — Справжнім другом.
— Як ви познайомились?
— Я потрапив у скруту. 1982 року хлопці з G2[62] знайшли в моїй майстерні барельєфи, запакували мене й кинули за ґрати. Вони б мене кокнули, якби Роберж не втрутився.
— Чому він це зробив?
— Бо ми були знайомі. Час від часу ходили на пиво. А ще він не міг дивитися, як проливають кров, хоч би чия вона була.
— Що він їм сказав?
— Що знахідки з храму перебувають під опікою єзуїтської археологічної місії. Тоді в районі Тікаля їх було кілька. Показав їм дозволи, щось таке. Сказав, що доручив мені артефакти, тому що боявся, що їх викрадуть з диспансеру. Військові не повірили жодному його слову, але Роберж натякнув, що не здасть їх, — вони залишили барельєфи собі. Усе відбулось як у тому французькому романі, де каторжник обкрадає священника, який потурбувався про нього...
— «Знедолені».
— Точно, «Знедолені».
— А потім?
— А потім ми стали нерозлучними.
— Ви пам’ятаєте дитину?
— Ще й як! І його чорну душу. Справжній диявол.
— Ви маєте на увазі, що хлопчик був аутистом?
Ансель плюнув між шин.
— Аутистом, ага, хрін там. Це був демон у плоті.
Повертаємося до старої доброї забобонної версії.
— Ніколи не дивився людям в очі, — повів далі злодюжка. — Справжній лицемір. Навіть Роберж йому не довіряв. Завжди боявся, що він скоїть щось жахливе. Ми інколи говорили про це. Він казав, що малого послав йому Господь. А я думаю інакше: цього виплодка підкинув йому диявол.
Контрабандист говорив дивним голосом. Упевненим, але надламаним, припорошеним, ніби іржавим.
— Роберж ніколи не розповідав його історії?
— Ні. — Ансель провів рукою по недоголеному підборіддю. — Але було дещо дивне...
— Що?
— Роберж боявся, що по хлопця прийдуть... Завжди був насторожі. Не розумію, хто хотів би забрати в нього таку потолоч...
Жанна не наважувалася дістати блокнот.
— Ви кажете про його диявольську природу. Наведіть, будь ласка, приклади.
Її співрозмовник стенув плечима — він так і не витягнув рук із кишень.
61
3 латині — «моя провина»; формула покаяння в католицькій релігії; у переносному значенні — вибачення, визнання провини.