— Завжди сидів у своїй комірчині. Виходив лише ночами. Справжній вампір. Одного дня Роберж сказав мені, що малий бачить у темряві.
— Ви не пригадуєте, у нього були якісь проблеми з руками?
— Ще й як! Одного дня я був свідком його нападу. Він качався по землі. Ревів, наче ягуар. Раптом заповз під палі однієї халупи. Носився навкарачки, а руки перевертав в інший бік. Срана макака!
Перший конкретний факт, що поєднував минуле із сьогоденням. Прокляту дитину з 1982 року та нинішнього убивцю-канібала.
— Розкажіть мені про вбивство юної індіанки.
— Точної дати вже й не згадаю.
— Можна без дат.
— Та дівчина жила неподалік Санта-Катаріна-Палопо, на березі озера. Ніхто не знає, що саме сталося, але знайшли її по шматках. І пів тіла було з’їдено...
— П’єр Роберж розмовляв із вами про це вбивство?
— Ні. Я вже потім дізнався, що він одразу ж зізнався в ньому.
— А що особисто ви про це думаєте?
Ансель знову сплюнув. Довкола нього висіли на стінах та лежали на поличках металеві деталі, бампери, номерні знаки. Світло лампочки вкривало ці блискучі залізяки золотою плівкою — можна було б подумати, наче це дорогоцінні, унікальні предмети.
— Фігня. Роберж і мухи не вбив би.
— Чому тоді він зізнався?
— Покривав свого демона.
— Це Хоакім убив дівчину?
— Який Хоакім? Малого звали Хуан.
Жанна несвідомо переплутала імена. Попри цю розбіжність, вона знала — відчувала, — що йшлося про одну й ту саму дитину.
— Хуан, — пробурмотіла вона, — вибачте. Звідки ви такі впевнені, що то був він?
— Він робив жахливі речі. Одного разу його спіймали в курятнику — він пив кров птахів. І жер їх живцем. Монстр.
Жанна підступала до вбивці. Вона фізично відчувала його близькість... Жінка швидко пригадала подальші події. Звільнення Робержа. Його самогубство. Одна деталь не давала їй спокою.
— Мені казали, що він убив себе вогнепальною зброєю. Де він її дістав?
Ансель розреготався.
— Ви не до кінця усвідомлюєте тогочасні обставини. Ішла війна, се-ньйо-рі-то. — Він виділив кожен склад в останньому слові, ніби наголошуючи на Жанниній наївності. — Роберж переховував у диспансері поранених партизанів. У його садку був закопаний цілий арсенал.
— Припустимо. Ви говорили з ним перед тим, як він укоротив собі віку?
— Ні. Але він залишив мені листа.
— Ви зберегли його?
— Ні. Він просив зайнятися його похороном. Більше ніхто не хотів брати це на себе. Єзуїт, який виніс собі мізки, — навіть тоді це бентежило людей. Він пояснив, як його слід поховати. Що написати на могилі.
— Епітафію?
— Ага, якусь фігню латиною. Вже й не пригадую.
— Де його поховали?
— На цвинтарі Сололи. Точніше, поруч. Місцеві не хотіли, щоб біля їхніх мерців лежав священник-самогубця. — Ансель перехрестився. — Це приносить нещастя.
— І це все?
— Ні. Він просив мене про дещо реально дивне.
— Що?
— Поховати з ним його щоденник. «Ключ до всього», як він сказав. Я повинен був покласти його йому під голову.
Жанна запитала не роздумуючи:
— За скільки ви його викопаєте?
— Chela, ти не зрозуміла. Я ж тобі сказав, блокнот поховали разом із ним.
— За скільки ви викопаєте священника?
Ансель завмер. Ніколас напружився.
— Мая такого не роблять.
Ніколас, схоже, вперше був згоден із карликом. Ансель тремтів від злості. Його права нога смикалася. Жанна злякалася, що він схопить мачете й розрубає їй голову. Але на його обличчі знову заграла усмішка. Це лице, здавалося, аж променилося хитрістю.
— Це коштуватиме тисячу доларів, neña[63]. Розкопувати могили — це мені знайомо.
— П’ятсот.
— Вісімсот.
— Шістсот.
— Сімсот. І твоя недобілосніжка поїде з нами. Мені потрібна буде допомога.
Жанна кинула запитальний погляд на Ніколаса. Той кліпнув на знак згоди. Не міг дозволити собі здутися перед Анселем. Суддя вивернула кишені. Триста доларів.
— Отримаєте решту, коли щоденник буде в мене.
— Заїдьте по мене опівночі.
— Дякую, — пробурмотіла Жанна. — Ви міцний горішок. Ансель знову засміявся. Попри всі очікування, у нього були блискучо-білі зуби.
— Ви знаєте, як тут розпізнають нефрит?
— Це зелений камінь, правильно?
— У цій місцевості багато зелених каменів. Берете ніж. Шкрябаєте камінчик. Якщо залишаються сліди, це не нефрит. Якщо лезо не залишає подряпин, це нефрит.
— На вас ніщо не залишить подряпин, еге ж?
— Як і на всьому, що тут є дорогоцінного.
Опинившись надворі, Жанна знову зиркнула на Ніколаса. Той виглядав розлюченим. І пригніченим. Вона зрозуміла сенс. Якщо вона хотіла, щоб водій брав участь у цій пригоді, це коштуватиме їй на сімсот доларів більше.
55
Дорогою назад Жанна знайшла банкомат — мабуть, єдиний у місті. Вона вставила свою картку «Visa» й спромоглася зняти еквівалентну п’ятистам доларам суму в кетсалях. Уже непогано. Вона порахувала, що після купівлі квитків на літак і перебування в «Інтерконтиненталі» на її рахунку більше нічого не залишилося. Треба було якнайшвидше зателефонувати в банк, щоб перевести кошти з ощадного рахунку — всі її відкладені три тисячі євро — на поточний... Знову-таки, жінка подумала, що ці витрати докладаються до її зникнення, дематеріалізації. Бідніючи, вона наближалася до власного єства.
Жанна забрала купюри. Поклала їх до сумки. Вирішила, що заплатить Ніколасу своїм годинником «Cartier» — колись він коштував їй дві тисячі євро. Їй не подобалася ця прикраса. Вона заплатила за неї сама, і годинник, висячи на зап’ясті, постійно нагадував, що, власне, ніхто ніколи не робив їй такого подарунка.
Жанна домовилася зустрітися з Ніколасом о 23:30. Не хотіла з ним вечеряти. Не хотіла розмовляти. Вона хотіла просто зосередитися, перш ніж утілити свою свіжу фантазію — викопати труп померлого двадцять п’ять років тому священника і вкрасти його поховальну «подушку» — особистий щоденник.
Вона нарешті прийняла душ. Із нього текла цівка ледь теплої води. Але активно розтерши все тіло, вона спромоглася зігрітися. Надворі кричали папуги. Здавалося, вони джерґочуть для Жанни, підспівують її омиванню.
Жінка поглянула на себе в дзеркало. Розсудила, що виглядає непогано. Дуже навіть непогано. До неї повернулися барви. Вона подумала про Джуліанну Мур. Про сцену з «Коротких історій», фільму Роберта Олтмена, у якій акторка стоїть із голим лобком, сварячись із чоловіком і сушачи спідницю феном. Тепер Жанна усвідомлювала, наскільки красивою була ця сцена, яка колись її шокувала. І наскільки красивою була вона сама. Сяйво її шкіри, рудий відтінок волосся — просто з імпресіоністських картин. Якби вона була знайома з Оґюстом Ренуаром... Її думки знову попливли. Кінець XIX століття. Абсент. Тома...
У пориві самовпевненості Жанна подумала, що могла б повернути його. З’їсти його з кісточками. Але вона його більше не хотіла. Новий поворот. Антуан Феро. Тепер вона забувала і його... Він залишився в Нікарагуа? Чи покинув розслідування й повернувся в Париж? Чи, може...
Жанна змусила себе перестати думати. Зачесалася. Намастила тіло кремом. Вдяглася. Уперше від самого ранку вона зігрілася — у цій крихітній ванній, заповненій парою і її власним теплом. Нудота минала. Їй було самотньо. Їй було страшно. Але, хоч як це дивно, Жанна почувалася не такою вразливою, як у Парижі. Ні мігрені. Ні панічних атак. А ще усвідомила, що більше не п’є «Еффексор». Вона наражалася на справжню небезпеку. І це в певному сенсі було добре.
Жанна спустилася до ресторану. Порожньо. Всілася на заскленій веранді, що виходила на озеро. Надворі нічого не було видно. Занадто яскраве освітлення в готелі все затьмарювало. Дерев’яні столи. Свічки, вставлені в чорні пляшки. Жовтавий тиньк на стінах. Досить-таки похмуро.
Жанна вибрала страву навмання — її назва означала буквально «фарширована по-чорному». Їй принесли порізане на шматки курча, що плавало в перченому соусі, набите цибулевими кільцями, вимоченими клаптями свинини та яєчними білками. З рисом. Жанна змусила себе щось проковтнути. Страва була пряна. Жирна. З гіркуватою ноткою землі й корінців. Один цей смак змусив її пригадати голос Вогника: «За маїсову людину!» Й апетит випарувався.