— Що це означає?
— Гадки не маю. Якась цитата одного з ваших стародавніх поетів. Дуже стара. Уже й не пам’ятаю чия.
Злодюжка поклав свій ліхтар так, щоб той світив на могилу. Схопив першу каменюку, відкинув на метр чи два і вичавив крізь зуби:
— Ну, недобілосніжко, працювати будем?
Ніколас мовчки послухався. За кілька хвилин вони повністю розчистили насип. Ансель узяв лопату, Ніколас — заступ. Почали копати пліч-о-пліч. Але без жодного спільництва. Вони працювали так, ніби кожен був сам на світі. З їхніх ротів виривалася пара.
Минали хвилини. Яма глибшала, набуваючи обрисів тіла чи труни. Жанна підвела очі. Гладенька, без найменшого ґанджу, дзеркальна поверхня озера. Непозбувне відображення місяця в його центрі. Багаття, що палали над водою, відбитки вогнів, розведених в ім’я Машимона. Жінку знову охопило відчуття вічності. Але поверхня озера також нагадувала їй тонку плівку, яка от-от прорветься й випустить якесь жахіття.
— Madre de Dios![65]
Крик пролунав із могили. Двоє чоловіків притислися до земляної стінки, наче паралізовані тим, що побачили, піднявши кришку. Жанна не одразу роздивилася, що було в труні. Чи принаймні не усвідомила побаченого. Вона нахилилася й схопила ліхтар Анселя, націливши його на тіло. І захиталася. Ледве не впала в могилу, проте встояла.
Труп П’єра Робержа не розклався.
Жанна впізнавала лице з фотографії, тільки висхле та фосфоресцентно-зелене. Чоловіка і його священницьке вбрання — на ньому був римський комірець — вкрив тонкий пушок лишайника, захищаючи його від тліну. Єдине, що змінилося, — це висохле обличчя та порожні очниці, дві кругленькі чорні — чи радше темно-зелені — дірки розміром із м’ячик для гольфу.
Суддя взяла себе в руки, кличучи на допомогу розум і знання. Явище «природної нетлінності» траплялося набагато частіше, ніж можна було б подумати, і було абсолютно непоясненним. Часто, коли викопували труп кандидата на включення до сонму блаженних — якраз для того, щоб оцінити ступінь його розкладання, — знаходили добре збережене тіло. Тоді церковні власті оголошували, що мрець оповитий «запахом нетлінності» — і цей запах нібито не давав решткам зотліти. Якби П’єр Роберж був у списку, то його одразу канонізували б...
Як підтвердження цьому двоє гробарів стали на коліна й почали молитися. З їхніх вуст злітали хмарки пари. Жанні здавалося, ніби вона марить. Люмінесцентний труп, покручений від висихання, двоє мая, що бурмочуть свої літанії, вогні Машимона над їхніми головами...
— Ансель, — загорлала вона, щоб перебороти цей екстатичний стан, — щоденник!
Індіанець не відповів. Він молився, склавши руки на грудях. Ніколас був у такому ж трансі.
— Блядь, — крикнула Жанна, — хапайте щоденник!
Жоден не ворухнувся. Жінка стрибнула до могили.
Спершись на колінопреклонного Ніколаса, вона спробувала дотягтися до обличчя Робержа, спіткнулася й гепнулась у труну.
Під її вагою труп розбився, наче скляний. Шкіра збереглася — проте тіло було порожнистим. Черви зробили свою справу зсередини. Намагаючись підвестися, Жанна сперлася на його торс і провалилася по лікоть. Плоть розтріскалася на крихітні фосфоресцентні кристали. Жінка вчепилася другою рукою за протилежний бортик труни.
Двоє мая досі молилися.
— Бля, бля, бля, — бурмотіла Жанна.
Нарешті вона спромоглася розвернутися, спершись спиною об стінку могили, і просунула руку під голову священника. Блокнот у шкіряній обкладинці лежав там, замотаний у целофан. Вона витягла руку — та була вкрита жуками, стоногами, блискучою слюдою. Жанна зігнулася й відштовхнулася п’ятками. Притискаючись спиною до землі, допомагаючи собі ліктями, вона видерлася на поверхню.
Вона вже збиралася йти, залишивши чоловіків читати свої молитви, коли Ансель немов згадав про неї.
— А моє бабло? — заволав він, що свідчило про різке повернення на землю.
Жанна покопалася в кишенях і кинула йому кетсалі. Останнє, що вона побачила, — це дощ із пожмаканих купюр, який лився на труп блискучими папірцями.
Тоді вона повернулася й побігла геть, притискаючи до грудей дорогоцінний трофей.
Як на п’ятницю, 13-те, з неї було достатньо.
57
Назад до готелю.
Жанна зачинила двері номера, спершись на них спиною. Лице досі пашіло від бігу: вона видерлася скелею, промчала через цвинтар, знайшла дорогу й понеслась. Мимо проїжджала рикша... Тепер був час усе очистити. Почати все спочатку. Ніч. Життя...
Душ. Ще менше води, ніж минулого разу. Жанна знову розтерла кінцівки так енергійно, що в жилах нарешті запульсувала кров. Натягнула футболку, кілька поло. Трусики. Спортивні штани. Усе, що знайшла в сумці... Але ніяк не могла відігрітися.
Враховуючи рівень готелю, тут і не йшлося про обслуговування номерів, але в кожній кімнаті був чайник і розчинна кава. Кави не хотілося, але Жанна ніколи не подорожувала без пакетиків зеленого чаю. Вона нагріла води. Чекаючи, поки закипить, стала перед подвійними дверима, що виходили на парк. Здригнулася, відчуваючи, як накочує спогад про події на кладовищі. Зелене обличчя. Розламаний скелет. Молитви мая...
Ці думки перервало клацання чайника.
Жанна заварила чаю. З виряченими очима. Із заціпенілими щелепами. Необережно зробила перший ковток і обпеклася. Нічого. Тепло. Вона хотіла, щоб тепло проникло всередину так чи інакше, поки не розморозить її кістки. Поки не розтопить її жах...
Жінка сіла на ліжку й подивилася на шкіряний блокнот, що лежав на тумбочці. Збиралася його взяти, коли її зупинила інша нагальність. Деталь, яку вона хотіла прояснити. Жанна взяла телефон і набрала номер Емманюеля Обюссона. Друга ночі тут. Дев’ята ранку в Парижі.
— Усе добре? — запитав він своїм теплим голосом, щойно впізнав її.
— Я за кордоном. Через те розслідування.
— Але в тебе все добре?
— Я послухала твоєї поради. Йду по слідах убивці.
— Тоді в цьому плані все гаразд.
Багаття цутухілів над головою. Укритий мохом труп Робержа. Рука, по лікоть занурена в тулуб мерця.
— Як скажеш, — нервово реготнула вона. — Я дзвоню дещо запитати.
— Слухаю тебе.
— Тобі про щось говорять слова «Acheronta movebo»?
— Звичайно. Це з «Енеїди» Вергілія. Повна цитата така: «Flectere si nequeo superos, Acheronta movebo». Це означає: «Якщо прихилити не можу небесних, то Ахеронт попрошу»[66]. Інакше кажучи: «Я сколихну пекло».
«Я сколихну пекло». Краще й не скажеш. Роберж виростив дитину-злочинця. Пригрів змію на грудях. Покрив скоєне ним убивство. А потім наклав на себе руки. Ідеальна епітафія.
— Дякую, Емманюелю. Я тобі передзвоню.
— Так, передзвони, будь ласка. Хочу дізнатися, куди це тебе приведе.
— Щойно знатиму, розповім тобі першому.
Жанна поклала слухавку. Ще один ковток. Настав час розкрити пакунок. Вона зробила це обережно, так, наче із застиглих складок могла вискочити якась зміюка. Жінка усвідомила, що надворі дощить. У нічній пітьмі лютувала навісна злива. Натомість Жанна відчула себе в безпеці, і це подіяло на неї заспокійливо.
Щоденник розгорнувся сам. З нього випало фото й приземлилося Жанні на коліна. Хороший початок. Вона взяла світлину та придивилася до неї. Враження було таке, ніби її серце розривалося в грудях.
На знімку була зображена гола дитина, оточена двома озброєними мисливцями. Чоловіки — індіанці — намагалися приборкати малого, але їм нічого не вдавалося. Попри позірні зусилля, від них аж ширився страх.
Хлопчик між ними був справжньою потворою.
Маленький, рахітично худий, укритий звірячою шерстю, шматками кори, листям. Його чорне тіло було покрученим, асиметричним, суглоби різко випиналися. На шкірі під кіркою бруду виднілися нарости, виразки, висушені м’язи...
Але все це тьмяніло в порівнянні з обличчям.
Страхітлива мармиза, поєднання мавпячої жорстокості та виснажених зморщок. Жанну приголомшило те, що ця пика більш-менш нагадувала Ґоллума з її кошмарів. Цей монстр був їй знайомий. Той самий, що бубонів «Porque te vas» через вікно ванної кімнати Антуана Феро. Розламував на підземних парковках кістки своїх жертв, щоб висмоктати з них мозок...