Його бачила моя медсестра, яка мешкає в Кампо-Алеґре. Каже, малому від шести до восьми років. Він дуже худий. Страшенно смердить. Довкола нього кружляють мухи. Він укритий мавпячою шерстю та іншим присохлим брудом. Обличчя ховається за волоссям — гігантським чорним кублом. З рота тече слина. У нього довгі гачкуваті нігті, всі в землі. Він багато спить, а коли прокидається, поводиться дуже агресивно. Моя медсестра каже, що в нього справді пошкоджена нога. Значить, йому негайно потрібне лікування. Сьогодні ввечері піду до свого лікаря, Томаса. Ми надамо хлопчику першу допомогу на місці, а потім перевеземо його до сиротинця.
21 травня 1981 року
Неймовірно. Єдине слово, що спадає на думку. Це справжня дика дитина. Щойно я його побачив, то пригадав усе, що читав і дивився на цю тему. Аверонська дика дитина. Двоє дітей-вовків з Індії, Амала і Камала. Ще один випадок у Бурунді, про який я чув кілька років тому...
Я попросив представників влади Кампо-Алеґре підписати звільнення від зобов’язань, і ми перевезли малого до диспансеру. Помили його. Зрізали йому нігті та підстригли волосся. Перша несподіванка: хлопчик не індіанець. У нього біла шкіра. Очі — чорні. Схоже, він іспанського походження. Другий факт: його тіло вкрите шрамами. Укуси. Подряпини. Порізи. Третє спостереження: рана на його нозі не серйозна.
Томас уколов йому пеніцилін. Ми його прослухали. Неможливо точно визначити його вік. Я сказав би, шість або сім років. Худий — важить 32 кіло, — але дуже м’язистий. Страждає на жахливі кольки та підхопив малярію. Подальші аналізи, мабуть, виявлять інші проблеми...
Вранці я дивився, як Томас слухає Хуана — так його назвали місцеві, — і міркував: як довго він живе в лісі? Як він зміг вижити в середовищі, у якому людина не витримає й дня? Спека. Комашня. Постійна загроза хижаків, у воді й на землі. Як він захищався? Невже його справді оберігали мавпи-ревуни?
Поки що він немовби нічого не чує й не бачить. Постійно кліпає очима, закочує їх. Хуан не реагує на гучні звуки, але підскакує від найменшого шелесту. Лікар переконаний: ніщо не вказує на те, що хлопчик глухий чи німий. А проте він, схоже, цілком байдужий до зовнішнього світу. Постійно розхитується вперед-назад. Він нагадує мені дітей-аутистів, яких я бачив у Брюсселі, коли був духівником у лікарнях королівства.
Звідки взялася ця дитина? Можливо, це син місцевих, які його покинули. Або він з якоїсь причини втік із дому. Ще один варіант: він міг утекти з військової бази, де інколи тримають дітей. Якщо він із тутешньої сім’ї, знайти його рідню буде неважко. Якщо він із фортеці, то це буде складніше. Військові ніколи нічого не скажуть.
25 травня 1981 року
Ми посадили Хуана у вольєр трохи далі від сиротинця, щоб інші діти його не провокували. Коли він відчуває, що на нього дивляться, то панікує. Починає метушитися. Тоді падає, зморений сном. Потім прокидається і знову сіпає за свою мотузку: нам довелося прив’язати його, інакше він б’ється об ґрати. Я повторюю сам собі слова Ісуса за святим Матвієм: «Блаженні вбогі духом, бо їхнєє Царство Небесне. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони»[69].
Ми годуємо його. Він не відмовляється від квасолі, качанів кукурудзи, але більше любить фрукти й насіння, їсть зі страхом в очах. Ніби завжди боїться, що в нього вкрадуть харч. Мабуть, пам’ятає мавп.
Уві сні постійно смикається. Страждає на лицьовий тик. Тіло корчиться від спазмів. Він постійно насторожі. Однак у такі моменти під його дикою оболонкою краще видно людину. У Хуана пропорційні риси обличчя. Тонка шкіра. Тендітні суглоби. Хто він такий?
29 травня 1981 року
Тиждень аналізів і спостережень. Висновки невтішні. Підтверджена малярія. Травна система кишить паразитами. Багато інфекцій. Томас прописав кінські дози антибіотиків. Тепер мусимо чекати.
У плані поведінки теж нічого хорошого. Хуан постійно сидить, зіщулившись у кутку клітки, і стогне. Ховає обличчя у волоссі: ми лишили його досить довгим. Я розраховую невдовзі перейти до його навчання, але доведеться починати з нуля. Спершу — привчити його ходити на двох ногах. Я впевнений лише в одному: ця дитина — дар Божий. Я пообіцяв собі її врятувати.
6 червня 1981 року
Ніякого прогресу. Хуан не реагує на жоден зовнішній стимул. Відмовляється стояти на ногах. Впадає в астенію. Звертає увагу тільки на їжу. Я виявив, що він любить — мабуть, цим він харчувався з ревунами — пальмові фініки. Томас каже, ми обов’язково маємо змусити його їсти м’ясо. Щоб він ріс міцнішим.
7 червня 1981 року
Сьогодні вночі я ходив до Хуана. У цей час на нашу худобу нападають цілі ескадрильї кажанів-кровопивць. Їх не видно, зате чути. Ляскання крил. Звук смоктання.
Під такий супровід я й прийшов до Хуана. Він не спав. Роззирався довкола. Спокійний. Його погляд пронизував ніч. Раптом я зрозумів, що він бачить у темряві. Я злякався. Це робило його схожим на вампірів, що попискували за моєю спиною та шматували плоть буйволів...
16 червня 1981 року
У сиротинці три дні тому зупинився Карлос Естевес, етолог із руху Опору. Він спеціаліст із мавп-ревунів, і, хоч як це парадоксально, завдяки його знанням ми краще розуміємо Хуана.
Сьогодні вранці, поки ми пили мате, він поділився зі мною своїми висновками. Я записав нашу розмову на церковний магнітофон. Записую сюди дослівно той уривок, що стосується Хуана...
Жанна потерла очі. Четверта ранку. Це розслідування без упину розсувало межі можливого. Водночас ці факти резонували з убивствами. Окремі зачіпки. Дикунські риси вбивці...
Суддя заварила собі ще зеленого чаю. Пригадала розмову з Елен Ґароді. Директорка інституту Беттельгайма згадувала про диких дітей. За її словами, більшість із них мали симптоми аутизму, але залишалося відкритим питання: це життя в лісі викликало патологію чи, навпаки, дітей кидали, бо вони були інакшими?
Жанна надпила чаю. Вона вже не відчувала холоду. Як і втоми. Вона взагалі вже не відчувала свого тіла. Жінка знову всілася на ліжку й узяла шкіряний блокнот. Вона весь час думала про казки, у яких дітей залишали у ворожому лісі. Хуан був героєм такої казки.
Кошмару, що став реальністю...
59
— Англійською вони називаються «black howler monkey». Це найпоширеніше сімейство в субтропічному лісі Нордесте. Самці чорні, самки жовті.
— Який саме спосіб життя вони ведуть?
— Живуть на верхів’ях дерев. Хвіст слугує їм п’ятою кінцівкою й допомагає перелазити з гілки на гілку. Вони майже ніколи не спускаються на землю.
— Думаєте, Хуан жив із ними на дереві?
— Йому було б нелегко дорівнятися до них. Зате він міг робити їм певні послуги на землі. Збирати фрукти. Стежити за хижаками.
— Я ніколи не ходжу до лісу. Чому їх називають ревунами?
— Це дуже агресивний вид. Кожен клан живе на своїй території. Якщо на неї заходить чужинець, вони захищають свій простір криками. Галас просто страхітливий. І видовище теж! Коли вони ревуть, їхня грива стає сторч, а паща округлюється, так що нагадує літеру «О». Мені здається, що коли Хуан кричить, то намагається їх наслідувати.
— Поки що це його єдиний спосіб висловлювання...
Жанна підвела очі. Згадала рев, що лунав у квартирі Антуана Феро. Жодних сумнівів: горлові крики Хуана-Хоакіма походили просто з лісу духів...
— А всередині клану вони агресивні?
— Один самець живе з кількома самками та їхніми дитинчатами. Домінантний самець з іншими не панькається. Зазвичай стосунки в групі напружені. Через злягання. Через харчі. Через усе.