I
Недалеко от Богуслава, коло Росi, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. Яр в'ється гадюкою мiж крутими горами, мiж зеленими терасами; од яру на всi боки розбiглись, неначе гiлки дерева, глибокi рукави й поховались десь далеко в густих лiсах. На днi довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоцi, зеленiють левади. Греблi обсадженi столiтнiми вербами. В глибокому яру нiби в'ється оксамитовий зелений пояс, на котрому блищать нiби вправленi в зелену оправу прикраси з срiбла. Два рядки бiлих хат попiд горами бiлiють, неначе два рядки перлiв на зеленому поясi. Коло хат зеленiють густi старi садки.
На високих гривах гiр кругом яру зеленiє старий лiс, як зелене море, вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той лiс, i здається, нiби на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась складками, позападала в вузькi долини тисячами оборок та жмутiв. В гарячий ясний лiтнiй день лiс на горах сяє, а в долинах чорнiє. Над долинами стоїть сизий легкий туман. Тi долини здалека нiби дишуть тобi в лице холодком, лiсовою вогкiстю, манять до себе в тiнь густого старого лiсу.
Пiд однiєю горою, коло зеленої левади, в глибокiй западинi стояла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому садку. Старi черешнi росли скрiзь по дворi й кидали од себе густу тiнь. Вся Кайдашева садиба нiби дихала холодком.
Одного лiтнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидiв в повiтцi на ослонi й майстрував. Широкi ворота з хворосту були одчиненi навстiж. Густа тiнь у воротах повiтки, при ясному сонцi, здавалась чорною. Нiби намальований на чорному полi картини, сидiв Кайдаш в бiлiй сорочцi з широкими рукавами. Кайдаш стругав вiсь. Широкi рукава закачались до лiктiв; з-пiд рукавiв було видно здоровi загорiлi жилавi руки. Широке лице було сухорляве й блiде, наче лице в ченця. На сухому високому лобi набiгали густi дрiбнi зморшки. Кучеряве посiчене волосся стирчало на головi, як пух, i блищало сивиною.
Коло повiтки на току два Кайдашевi сини, молодi парубки, поправляли поди пiд стiжки: жнива кiнчались, i начиналась возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого - Лаврiном. Кайдашевi сини були молодi парубки, обидва високi, рiвнi станом, обидва довгообразi й русявi, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий в плечах, з батькiвськими карими гострими очима, з блiдуватим лицем. Тонкi пружки його блiдого лиця з тонкими губами мали в собi щось неласкаве. Гострi темнi очi були нiби сердитi.
Лаврiнове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселi синi, як небо, очi свiтились привiтно й ласкаво. Тонкi брови, русявi дрiбнi кучерi на головi, тонкий нiс, рум'янi губи - все подихало молодою парубочою красою. Вiн був схожий з виду на матiр.
Лаврiн проворно совав заступом по землi. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартовливому меншому братовi хотiлось говорити; старший знехотя кидав йому по кiлька слiв.
- Карпе! - промовив Лаврiн. - А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
- Посватаю, кого трапиться, - знехотя обiзвався Карпо.
- Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всi Семигори.
- То сватай, як тобi треба, - сказав Карпо.
- Якби на мене, то я б сватав Палажку, - сказав Лаврiн. - В Палажки брови, як шнурочки; моргне, нiби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другiй бровi й цiни нема. А що вже гарна! Як намальована!
- Коли в Палажки очi витрiшкуватi, як у жаби, стан кривий, як у баби.
- То сватай Хiврю. Хiвря доладна, як писанка.
- I вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступi горох товче, а як говорить, то носом свистить.
- То сватай Вiвдю. Чим же Вiвдя негарна? Говорить тонiсiнько, мов сопiлка грає, а тиха, як ягниця.
- Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дiвчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, - сказав Карпо.
- То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, - сказав Лаврiн.