— Зробивши вибір, я його застрелив.
— Так, ти вбив його! — поправив журналіст. І здивовано підвів голову: двері в коридор поволі, ледь помітно, відчинялися.
— Неймовірна дедукція, Шерлоку, — мовив Джонсон. — Ти надто багато читав кримінальних книжок, а тепер дав волю своїй фантазії.
У щілині прочинених дверей з'явилося блідо обличчя Кароліни. Шель хотів піднестись, але передумав: навіть такий свідок може згодитися…
— Ти, безперечно, розумієш, що в тебе немає ніяких доказів для підтвердження цих абсурдних інсинуацій? — запитав Джонсон.
— Не маю ні часу, ні бажання утруднювати себе збиранням доказів.
— Можна спитати, що ти збираєшся робити?
— Я ще не думав про це.
— А чого хочеш од мене?
Шель знизав плечима. Він намагався не дивитися на двері; Кароліна прислухалася до їхньої розмови, і це дратувало його. Невідомо, чи можна розраховувати на неї.
— Я приїхав на прохання Леона, — сказав Шель, — отже, мені лишається тільки одне: розкрити обставини, за яких він помер.
— Кому? — гостро спитав Джонсон.
— Людям, компетентним у визначенні міри покарання.
— Простіше кажучи, ти хочеш передати справу до рук властей? — гнівно кинув американець. — Невже ти гадаєш, що я, завдавши собі стільки клопоту, тепер допущу до цього?
— Отже, ти визнаєш, що таки завдав клопоту? — кинувся в атаку Шель.
— Не визнаю нічого. Теорійки, які ти виссав з пальця, сприйматимуться щонайменше з поблажливою усмішкою.
— Побачимо. Принаймні я зроблю те, що вважаю своїм обов'язком.
— Дурню! — вигукнув Джонсон підводячись. — Ти справді думаєш, що я дозволю розголошувати ці казочки?
— Нічого не вдієш, Пауль, — відповів Шель спокійно. — На твоїй совісті уже два вбивства. Ти не маєш права безкарно знищувати людей, користуючись законом сильнішого. Ми живемо не в джунглях…
— Ми живемо в джунглях дикіших, ніж ти гадаєш. Для мрійників тут немає місця. Тільки сильні, безпощадні й жорстокі мають право на життя. — Голос його став хрипкий, очі звузилися до щілинок, майже зовсім ховалися в сітці глибоких зморщок. — Ти — наївний і простодушний. Належиш до тієї ж категорії, що й Леон… — Слова Джонсона перейшли в злий, гострий шепіт.
Настала хвилина тиші. Кароліна неспокійно поворухнулася. Тихий шелест привернув увагу Джонсона. Він різко обернувся. І в цю мить жінка зайшла до кімнати.
— Прошу пробачення, що так пізно повертаюся, — мовила ненатурально голосно.
Джонсон підозріливо зиркнув на неї.
— Ах, це ти!
Штучно усміхаючись, Кароліна підійшла до Шеля й почала стягувати рукавичку.
— Добрий вечір, — вона подала йому руку. — Мені треба було уладнати кілька справ, я не думала, що ви прийдете так рано.
— Нічого, — сказав Шель, опановуючи собою. — Ми говорили про цікаві речі, — зиркнувши через плече, він помітив, як Джонсон нервово пригладжує волосся.
— Напевно, знову сиділи в своєму підвалі? — Кароліна обернулася. — Чому в тебе така кисла міна, старий? Хочеш їсти, га? Піду приготую вечерю. Ви, звичайно, повечеряєте з нами?
— На жаль, не можу. Дуже стомився. Не гнівайтесь, прошу.
— Останні дні були для всіх нас надто виснажливі, — підтакнув Джонсон, намагаючись говорити звичайним голосом. — Не затримуватиму тебе, Джоне. Я теж ляжу сьогодні раніше.
Якусь мить вони стояли мовчки один проти одного. Нарешті Шель сказав:
— Отже, на добраніч! До побачення! — і, кивнувши головою, попрямував до дверей.
— Проведи нашого гостя до хвіртки, Кароліно, — велів Джонсон. — Я прийму…
Коли вони проходили через сад, Кароліна прошепотіла:
— Я стояла мов закам'яніла, не знала, що діяти. Що це все означає? Що Пауль зробив?
— Ви не знаєте?
— Скажімо, догадуюся.
— Становище складне. Невідомо, як це закінчиться. Для Пауля можуть виникнути серйозні неприємності.
— Ах! Подумайте краще про себе!
— А що буде, коли… — він завагався.
Вона відгадала його думки.
— До монастиря не піду. Вже багато років батьки кличуть мене до Швейцарії Охоче поїду і ще охочіше залишуся там.
Дійшли до хвіртки.
— Бажаю вам, щоб усе склалося якнайкраще, — промовив Шель.
— Я дам собі раду.
Журналіст мовчки кивнув головою і вийшов на вулицю. Ступивши кілька кроків, обернувся. Кароліна стояла, спершись руками на хвіртку. Жінка видавалася тендітною і низенькою.
Біля повороту Шель випростався і вдихнув на повні груди свіже повітря. Відчував, як з тіла поволі спадає напруження.
НАЙНЯТИЙ СВІДОК
Ніч. 23 година 45 хвилин. Задушлива темрява огорнула будинки, вулиці й сади. Хмари, що повзли над містом, злилися в сіре, низьке склепіння. Час од часу схоплювався поривчастий вітер, гнув верхівки дерев і жалібно завивав у вітах. В хвилини, коли він завмирав, наставала моторошна тиша.
Шель нерухомо стояв біля вікна. Замислено дивився в темінь садів, прислухався до шурхоту сонного міста. Десь заскреготіли гальма. На околиці міста монотонно гавкав собака.
Північ. Металічний дзвін годинника застугонів, немовби вихоплювався з-під землі. Глухі удари вібрували в повітрі й пливли вдалину. Крізь шпарину між хмарами на мить продерся блідий місяць. Тіні від кущів і тинів вимальовувалися на землі гострими мертвими контурами. Потім знову темрява.
Журналіст знав, що цієї ночі йому не можна склепити ока. Він ждав — пильний, вразливий до кожного шелесту й шурхоту.
20 хвилин на першу. Вітер виводив свою жалібну пісню. В далекому будиночку жовтим світлом заясніло вікно. Гавкіт собаки змінився протяглим, лякливим виттям. Загурчав мотор автомобіля. В нічній тиші цей звук розлігся надзвичайно виразно. Морок тривожив, лякав непевністю. Виття собаки дратувало.
Шель вийняв з кишені зім'яту пачку сигарет. Запалюючи сірника, глянув на годинник. Минала перша. Дим сигарети віддавав терпкою гіркотою. Десь дуже далеко застукотіли на рейках колеса нагонів. Звук цей розбудив у журналіста легку ностальгію.
Раптом гучно задзеленчав телефон. Дзвенів настирливо, ніби закликав, наполягав. Хтось голосно й круто вилаявся. Внизу хтось швидко зачалапав. Шель прочинив двері і став на порозі. В коридорі було темно.
— Хто?.. Ах, це ви! Нічого, нічого… Так… Десь близько десятої… Ні, мабуть, не виходив… Звичайно. До завтра! — Фрау Гекль повісила трубку і пішла, бурмочучи щось собі під ніс.
Шель почув, як вона зачиняє двері. Повернувся в кімнату. Догадався, що говорили про нього. Догадувався також про значення пізнього дзвінка.
10 хвилин на другу. Надворі гнітюча тиша. Тільки приглушене цокання годинника і рівномірний пульс ритмічно відлічували час. Тьмяне жовте світло у вікні далекого будинку, яке приваблювало погляд журналіста, згасло. Шель відчув себе навдивовижу забутим і самотнім.
12 хвилин на другу. На сходах почулося тихе шарудіння, і Шель здригнувся. Завмер, прислухаючись. Вітер завивав боязко, ніби ридав. Виразно рипнула дошка східців — грізний, сповнений тривоги звук. Журналіст жбурнув цигарку за вікно. Саме так, мабуть, почував себе Леон, коли ждав замкнений у цій похмурій кімнаті, беззахисний і переляканий.
На сходах запала тиша. Шель знав, що це фальшивий спокій. В уяві бачив схилену вперед голову невідомого, його пальці, що стискали поручні, і ноги, що обережно намацували кожну сходинку.
Шель швидко підійшов до ліжка, спритно розкидав постіль, поклавши одну подушку під ковдру. Шурхіт за вікном стих, вітер вщух, собака перестав вити; здавалося, що вся природа завмерла в чеканні. І тоді знову ледь чутно заскрипіли сходи: невідомий підіймався обережно, намагаючись уникнути будь-якого шуму.
Журналіст навшпиньках підбіг до дверей, став збоку і притулився до стіни. Невідомий зупинився. Секунди, що минали, видавалися століттями.
Раптом клямка тихенько зашаруділа, металева ручка почала помалу повертатися. Шель затамував подих і стис кулаки.