— Яке?
— Я чекаю знайомого. Маю обговорити з ним деякі справи. Чи ви не приготуєте нам чаю?
— Оце й усе? Охоче. Коли він прийде?
— Думаю, що за годину. Я буду дуже вдячний за клопіт, звичайно, матимете винагороду.
— Е-е-е, — вона махнула рукою, — нема про що говорити. Коли ви їдете?
— Близько першої.
— Ага, — кивнула фрау Гекль. — Сподіваюся, ви все владнали?
— Звичайно, люба пані Гекль, звичайно!
Виходячи з дому, Шель помітив на протилежному боці вулиці чорну машину. З-над розгорнутої газети незнайомець у темно-синьому костюмі пильно стежив за ним.
Коли журналіст повернув за ріг, автомобіль тихенько поїхав слідом. І далі Шель весь час на певній відстані чув монотонне гудіння мотора.
Джонсон застерігав себе від можливих несподіванок. За поляком стежили зовсім не криючись, отже, вороги певні своєї переваги.
Журналіст міркував, як позбутися небажаного переслідувача. Згадав, що, гуляючи по місту, бачив невеликий прохід для пішоходів, і попрямував у той бік.
Незабаром він прискорив ходу і несподівано повернув у вузький коридор між двома магазинами. Позаду заскреготіли гальма, грюкнули дверцята машини і хтось швидко затупотів. А Шель вийшов на іншу вулицю і озирнувся. З лівого боку під'їздило таксі. Журналіст спинив його і сів позаду шофера.
— Прямо, — сказав.
Незнайомець, що стежив за ним, вибіг на тротуар, спинився, гнівно глянув услід таксі і побіг назад.
— Спиніться, будь ласка, — велів Шель водієві. — Я хотів їхати до приятеля на Ейхенштрасе, — пояснив він, — але згадав про іншу, важливішу справу. Прошу, під'їдьте до дванадцятого номера і дайте два короткі сигнали. Мій товариш вийде і повернеться з вами до міста. Плата, звичайно, наперед, — Журналіст подав п'ять марок, не чекаючи відповіді, вискочив на тротуар і зник під склепінням найближчої брами.
За кілька секунд чорна машина виїхала з-за рогу. Побачивши таксі, незнайомець наддав газу і промчав за ним.
Шель усміхнувся і, не гаючись, пішов до радіомагазину, де, як сказав йому вчора балакучий перехожий, давали устаткування напрокат.
— Магнітофон? — перепитав продавець, молодий худорлявий чоловік з кучерявою чуприною. — Авжеж, даємо напрокат. Прошу посвідчення або довідку з роботи. Застава — одна чверть ціни, плата — чотири марки за перший день і дві за кожний наступний. Шель вийняв паспорт.
— Ви іноземець? — продавець завагався. — Ми даємо напрокат тільки…
— Я залишу більшу заставу. Мені дуже потрібен магнітофон. Ось вам дві марки, — він поклав гроші на прилавок. — Це майже половина суми.
— Гаразд, — згодився продавець, оглядаючи паспорт. — Ваша адреса в Гроссвізені?
— Ейхенштрасе, 12, у фрау Гекль. Я поверну апарат через дві години. Стрічку хотів би взяти собі.
— Звичайно! — продавець нахилився і вийняв з-під прилавка невеличкий коричневий чемодан. Ставлячи його перед журналістом, відкрив і почав пояснювати, як користуватися приладом.
— Мікрофон треба встановлювати на відстані 20–50 сантиметрів од джерела звуку.
— Яка максимальна відстань?
— Близько трьох метрів, але запис тоді буде дуже слабкий. Якщо вам треба записати розмову кількох осіб, рекомендую особливо чутливий мікрофон.
— О, так! Дуже прошу.
Продавець порався біля апаратури.
— Стрічки вистачить на півгодини, правда?
— Звісно. Я дам вам квитанцію на 200 марок. Точно розрахуємося тоді, як ви повернете апарат, — продавець накреслив кілька слів і цифр на маленькому жовтому талончику. — Будь ласка, підпишіть отут, — показав місце. — Дякую, бажаю хорошого запису. До побачення.
Шель був задоволений. Для здійснення плану лишалися дрібниці. Він зайшов до магазину канцприладдя, купив великий аркуш пакувального паперу і загорнув магнітофон.
— Скажіть, будь ласка, де поблизу є електротехнічний склад? — спитав Шель продавщицю.
— За кілька кроків звідси.
— Ах, «Гоерлігер». Я був там. На жаль, у них немає матеріалу, який мені потрібен. А якийсь інший магазин є?
— Звичайно. Крамничка на Бруннештрасе. Друга вулиця праворуч, поряд з продуктовим магазином.
Журналіст пройшов повз великі вітрини, де стояли піраміди коробок з барвистими ярликами, на зразок американських. У маленькій крамничці Шель купив двадцять метрів тонкого проводу й інше необхідне для його задуму знаряддя.
Повернувшись на Ейхенштрасе, журналіст заходився встановлювати магнітофон. Це забрало більше часу, ніж він гадав. Відшукав розподільну коробку. Над дверима, біля олеографії з водяним млином, від неї протягнув провід униз до дверей, а звідти вздовж одвірка на підлогу, до ліжка, нарешті приєднав до магнітофона. Перевіривши, чи доходить струм до апарата, Шель натиснув клавіш «Empfang»[39], потім заховав мікрофон під матрацом і засунув чемодан під ліжко. Став посередині кімнати і почав роздивлятися, шукаючи слідів, які могли б викликати підозру. Ледь помітний провід над дверима. Оце й усе, що свідчило про будь-які зміни. Шель одкрутив вимикач, розрізав один провід, що вів до магнітофона, і, дотягнувши його кінці до контактів, поставив кришку на місце. Потім виліз на стіл і викрутив лампочку.
— Генеральна репетиція, — пробурмотів, спускаючись на підлогу.
Шель натиснув вмикач біля дверей; почувся рівномірний шум під ліжком — отже, котушки крутяться. Журналіст вимкнув струм і накрив магнітофон ковдрами. Повторив пробу, прислухався. Цього разу не почув ніякого шурхоту.
Запаливши сигарету, Шель спустився вниз на кухню. Хазяйка сиділа біля столу, переглядаючи журнал.
— О, ви вже повернулися? — вигукнула вона здивовано. — Я не чула, коли ви ввійшли.
— Оце саме повернувся, — збрехав Шель. — Можна мені скористатися з телефону?
— Прошу, він у коридорі, — підходячи до дверей, фрау Гекль показала апарат. — Ви знаєте номер?
— Не зовсім певен. Я хочу подзвонити до свого приятеля Джонсона. Здасться, 95–16?
— Не знаю, — відказала хазяйка. — Я не знаю номера пана Джонсона.
Шель одвернувся. Жінка стояла осторонь, не збираючись іти.
— Пауль? Це я, Шель… Слухай, я передумав. Від’їжджаю по обіді… Так, але перед тим хочу побачитися з тобою… Ні, нічого нового. Я гадаю, що між нами не повинно бути недомовок… Чудово! Якщо можеш, приїзди на Ейхенштрасе. Укладу речі й чекатиму на тебе… Коли? О тринадцятій з хвилинами… — журналіст поклав трубку.
— Прийде через кілька хвилин, — сказав Шель хазяйці. — Ви не забули про моє прохання?
— Звичайно, ні! — вона подалася на кухню.
Коли Джонсон зайшов до кімнати Шеля, той сидів біля столу, захопившись вивченням розкладу поїздів.
— Сідай, будь ласка, Пауль, — показав рукою на ліжко. — Я тільки запишу час відходу поїздів з Бруншвіку.
— Повертаєшся до Польщі?
— Пробуду два дні у Франкфурті, зберу матеріал, необхідний для репортажу, а потім — додому.
Американець сів на ліжку, підозріливо придивляючись до Шеля.
На сходах почулися кроки. Хтось постукав. Джонсон насупив брови й запитально глянув на журналіста.
— Це пані Гекль з чаєм, — пояснив Шель. — Прошу! — додав голосніше і підійшов до дверей.
Хазяйка зайшла до кімнати, несучи на таці розмальовані квіточками чашки. Шель сперся рукою на одвірок і непомітно великим пальцем натиснув вимикач.
— Добридень, пане прокуроре! — привіталася стара й поставила тацю на столі.— Я принесла чай…
— Пані Гекль ділова жінка, — сказав Шель. — Господарювання в такому великому домі потребує, напевно, багато сили.
— Е-е-е, — зніяковіла вона, — даю собі раду.
— Сподіваюся, що прикрий випадок з Леоном Траубе помаленьку забувається?
— У пана Траубе не багато було знайомих, — зітхнула хазяйка, витираючи руки брудним фартухом. — Ніхто про нього не згадує. Але все це дуже неприємно.
— Особливо для вас, пані Гекль, як хазяйки доходного будинку, — сказав Шель.