— Нічого не вдієш, так сталося, — нетерпляче втрутився Джонсон. — Може, на тому світі він щасливіший.
— Може, — відказав журналіст. — Дуже вдячні вам за чай, фрау Гекль. Прокурор Джонсон, певно, відвідає вас з часом…
— О, дуже прошу! — вигукнула жінка, виходячи. — Якщо у вас буде час, пане прокуроре, прошу заглянути.
Коли фрау Гекль вийшла, Шель, — щоб заощадити стрічку, — вимкнув магнітофон. Записана розмова з фрау Гекль давала можливість встановити місце і осіб.
— З якої рації я мав би її відвідувати? — здивувався Джонсон. — Що це за ідея?
— Ах, я сказав це аби щось сказати, — запаливши сигарету, Шель сів на край столу. — Знаєш, Пауль, я все ще не можу збагнути, як це сталося. Мабуть, даремно ми піддалися спалаху нервів. Треба було обговорити справу спокійно. Тієї ночі я оцінював деякі речі надто квапливо, тепер дивлюся на них розсудливіше.
Джонсон не приховував свого здивування.
— Ще півгодини тому я був певен, що ти задумав якийсь підступ. Навіть вжив певних заходів, щоб запобігти можливим несподіванкам.
Шель розсміявся.
— Даремні побоювання. Я вмію міркувати об'єктивно. Подумавши над твоїми словами, дійшов висновку, що в минулих подіях справді не варто далі копатися. — Він підвівся і почав ходити по кімнаті. — Я намагався уявити Леона з твоєї точки зору… Що тут багато говорити — визнаю: ти мав рацію, хоч і не без деяких застережень.
— Яких? — спитав Джонсон. Обличчя у нього прояснилося.
— Я все-таки не згоден, що треба було знищувати Леона. Чому б не вплинути якось на нього, умовити його? — Шель сперся плечима на одвірок, знов увімкнув магнітофон.
— Траубе, як я вже казав, мав намір використати своє відкриття на шкоду моїм інтересам, — мовив Джонсон і, відсунувши чашку, знову сів на ліжко.
— Справді, якби Леон Траубе був живий, то міг би тобі зашкодити, — підтримав Шель.
— Я не знаю, що він міг би зробити. В тому становищі краще було б, щоб він мовчав.
— Ми вже говорили про це. Пробач, я для заспокоєння цікавості хочу спитати тебе ще про одну річ.
— Про що?
— Леон Траубе знав, що його чекає, коли ти прийшов до нього в ту ніч?
Джонсон знизав плечима.
— Може й не знав, що йому загрожує, але, певно, передчував.
— Чому в такому разі не спробував утекти або принаймні покликати на допомогу?
— Чому, чому! Він знав, що за ним стежать, і розумів, що втеча даремна.
— Боявся?
— Звичайно! Припускаю, що в останні хвилини життя він радо перевів би назад стрілки годинника, аби виправити вчинені помилки. Може… Його смерть не була б необхідною, коли б він сказав, де сховав папери.
— Ти не думав, що Леон міг комусь віддати папери?
— Ні. Я знав, що він чекає тебе. Це була, зрештою, одна з причин… його смерті.
— Яка роль Шурікке в цій справі?
— Доктора цікавили документи, йому було байдуже, як я добуду їх.
— Він залишив справу в твоїх руках?
— Звісно, але поводився зухвало. Дав мені зрозуміти, що платить і вимагає. Май на увазі, коли б я здобув ці документи без розголосу, Менке заплатив би мені куди більше.
— Все ще не розумію, навіщо ти вбив і доктора Шурікке.
— Я не сподівався, що ти підеш до нього того ж вечора. Потім, коли втручання властей стало неминучим, я не знав, як він поводитиметься після арешту. Допитом зайнялися б, певна річ, досвідчені криміналісти. Зрештою, сам факт, що він стільки років жив під оком властей, міг кинути на мене тінь підозри. А його смерть припинила всякі шукання.
— Просто ти рятував власну шкуру.
— Можна сказати й так.
— Дуже спритний хід, Пауль.
— Я не міг допустити, щоб ця справа набула розголосу.
— А Лютце знає, що ти… шеф цієї… організації? Чи він догадується, за чиїм наказом було організовано випадок з машиною?
— Навіщо ці питання, Джоне? Адже…
— Знаю, знаю, але вчора все це звучало інакше. Сьогодні ми розмовляємо щиро, відверто.
Джонсон глянув на нього підозріливо.
— Чи не збираєшся описати все у своїй пресі? Там ти міг би дозволити собі це!
— Пауль! Я ж цілком усвідомлюю, що історія надто фантастична, аби хтось міг повірити в неї. Я не маю ніяких доказів для підкріплення своїх звинувачень, приміром, лист Леона, який ти передбачливо спалив разом з паперами, що описували досліди доктора Шурікке. Ти був дуже скрупульозний, Пауль, знищуючи всі докази. Тепер лишається тільки твоє слово проти мого. — Шель непомітно глянув на годинника: стрічка магнітофона крутилася вже п'ятнадцять хвилин. — А навіщо ці пояснення? Я питаю, бо не люблю загадок, які сам не можу відгадати.
Джонсон схвально кивнув головою.
— Запам'ятай: твої слова проти моїх. Пам'ятай також про вчорашню пересторогу, — якщо ти почнеш мутити воду, я звинувачу тебе в намаганні завербувати мене до шпигунської діяльності. Навіть якщо ти надумаєш викрити цю справу після повернення до Польщі, я поясню свою мовчанку нашою давньою дружбою. Матиму, звісно, догану, що своєчасно не доповів про твої пропозиції, але на цьому все закінчиться. Не забувай, що мої звинувачення підтвердять кілька свідків.
— Яких, кажеш, я теж намовляв до шпигунства?
— Які принаймні зроблять те, що я накажу.
— Ще раз визнаю, що ти дуже спритно обдумав весь план дії, — Шель глянув на годинника. — Я мушу готуватися до від'їзду, — додав він. — Вір мені, Пауль, у певному розумінні я заздрю тобі. Я живу на зарплату, ледве зводжу кінці з кінцями, а ти живеш на проценти. Але тепер, знищивши доктора Шурікке, ти, мабуть, втратив одне з головних джерел прибутків?
— Одне з багатьох, — американець підвівся. — Я не відчую цього, є інші.
— А ти не боїшся, що інспектор Грубер може тобі зашкодити?
— Він нічого не знає. Міг зашкодити докторові Менке… Але я знайду спосіб попередити його, що краще тримати язика за зубами.
— А Візнер?
— Службист! — Джонсон іронічно скривився. — Навіть коли б він щось запідозрив, то воліє не наражатися на небезпеку.
— Словом, прокурор Пауль Джонсон з Гроссвізена після двох убивств лишився чистий і матиме змогу й надалі піклуватися — за плату, звісно, — про своїх націстських підопічних.
— Маєш рацію. А на тих, що намагатимуться нам шкодити, завжди знайдемо управу.
— Дуже вдячний тобі, Пауль, за таку щиру розмову… Сьогодні 17 вересня, — кинув Шель байдуже, — отже, через три дні я буду вдома.
— Сьогодні 16 вересня, — виправив Джонсон.
— Справді! П'ятниця, 16 вересня 1960 року. Вітай од мене Кароліну.
— Щасливої дороги, Джоне, — Джонсон подав йому руку.
Шель на якусь мить завагався, але теж подав американцеві руку і провів його до дверей. Хвилину прислухався і, впевнившись, що гість уже на вулиці, вийняв магнітофон з-під ліжка. Квапливо перекрутив стрічку, натиснув ґудзик, на якому стояло «ЗВУК». З гучномовця полинув тихий шум і тріск, схожий на рипіння пружин. Шель покрутив ручку підсилювача. Раптом на всю кімнату пролунав жіночий голос: «Добридень, пане прокуроре! Я принесла чай». Журналіст притишив звук. «Пані Гекль ділова жінка», — почув трохи змінений власний голос. Схилившись над магнітофоном, він не звернув уваги на шарудіння біля дверей. Коли в двері постукали, він підхопився і в першу мить не знав, що робити. Опам'ятавшись, хутенько натиснув клавіш «стоп», закрив кришку магнітофона і заквапився до дверей.
— Хто там? — голосно гукнув Шель.
— Це я.
Журналіст пізнав фрау Гекль.
— Одну хвилинку, я саме одягаюся.
Він штовхнув магнітофон під ліжко, швидко зняв піджак і, розв'язавши галстук, підійшов до дверей.
Хазяйка обвела кімнату неспокійним поглядом. Не помітивши нічого підозрілого, оглянула Шеля, що зав'язував краватку.
— Переодягався. Скоро їду.
— Ах, шкода, — зітхнула жінка. — Не знаю, чи знайду нового квартиранта. — Фрау Гекль прибрала чашки і, щось мимрячи, вийшла.
Шель знову вийняв магнітофон, прослухав стрічку до кінця і, задоволений виразним записом, почав збирати та упаковувати речі. Потім зняв тимчасові проводи, зробив усе, як було раніше, і вийшов з кімнати.