— Чому ти не повернувся в Штати, Пауль? — спитав Шель.
— Чому?! Я був би там одним із безлічі нікому не потрібних людей. Тут, у Німеччині, становище складалося інакше. Працюючи в верифікаційній комісії, я відчував глибоке задоволення від можливості вирішувати долю тевтонських «надлюдей». «Jawohl, mein Herr! Naturlich, mein Herr»! тривало до 1950 року. Потім цивільна влада перейшла до німців, державні посади теж. Саме тоді я познайомився з Кароліною, сімнадцятилітньою красунею, повною темпераменту танцюристкою з нічного клубу в Ганновері. Мені здавалося, що вона — втілення усього, чого тільки чоловік хоче бачити в жінці. Через місяць ми одружилися. — Джонсон глибоко затягнувся димом. — Ми надумали залишитися в Німеччині. Це збіглося з пропозицією американського «Army Jntelligence 02»[21]. Мені запропонували бути зв'язковим офіцером. Цей «статус кво» лишався без змін, розумієш? — він глянув Шелю в очі. — Тільки це абсолютно між нами, Джон. Занадто багато нас зв'язує, щоб ми крилися один перед одним з такими речами. А втім… — він кілька секунд помовчав, — при нагоді ми обміркуємо деякі можливості краще порозумітися.
Здивований Шель раптово підвів голову, але Джонсон говорив далі:
— До війни я вивчав право, тому завдяки деякій допомозі зверху мені дали посаду помічника прокурора. Тут я можу спостерігати все, що діється навкруги… Але досить про це. Основна робота і функції, які я виконую між іншим, мене цілком задовольняли б. Ускладнення виникли через невдалий вибір подруги життя. — Перехопивши погляд Шеля, він кивнув головою. — Так, саме Кароліна. Це зла і безсердечна жінка, яка не знає ні етики, ні будь-яких загально прийнятих моральних норм. Вона фліртує з кожним зустрічним… — У голосі Джонсона бриніла гіркота і розпач. Він говорив швидко, немов випльовував щось дуже неприємне. — Я намагався уладнати справу, просив, доводив, погрожував. Кароліна щоразу клянеться, що послухає мене, кається, але ідилія триває не довго. Не думай, що я хочу виплакатися на твоїх грудях. Я не розповідав би про це першому-ліпшому. Люди здебільшого цього не розуміють. Тобі я вірю.
Шель співчував Джонсону, хоч не знав, як виявити свої почуття.
— Говори відверто, Пауль, — сказав він. — Я розумію твої турботи і радий, що минулі роки не розірвали нашої дружби.
— Так… підвал! Мало хто знає, як зв'язують такі переживання! Щодо Кароліни… хотів просто попередити тебе. Я не певен, чи вона не випробовуватиме своїх трюків і на тобі, а мені не хотілося б, щоб це стало причиною…
— Облиш, Пауль, — перебив Шель. — У мене досить міцні принципи!
— Так, так, звичайно! — підтакнув Джонсон, протираючи очі.
Шель підняв кухоль і допив пиво. Його дивувало, чому Джонсон досі не згадав про Леона. «Мабуть, так захопився власними переживаннями, що просто забув про нього», — пояснював собі журналіст.
— Шкода, що ми не можемо після п'ятнадцяти років організувати зустріч усієї трійки, — сказав Шель, наводячи розмову на бажану тему.
Джонсон, хоч як вдавав неуважного, раптом глянув на співбесідника:
— На жаль, Джон, це неможливо. Не знаю, чи ти чув, Леона вчора поховали.
— Так, я був на Ейхенштрасе, розмовляв з хазяйкою, пані Гекль.
— І знаєш, як це сталося?..
Шель підвів голову. Граючись кухлем, сказав:
— Я листувався з Леоном.
— Справді? Він ніколи не згадував про тебе, був дуже скритний. Що ж він писав?
— Останцю звістку я мав від нього два місяці тому.
Шель вийняв листа. Подаючи його Джонсону через стіл, завважив:
— Прочитай і скажи, що ти про це думаєш.
Кельнерка, огрядна блондинка з веселими очима, підійшла до столика.
— Панове бажають ще пива?
— Як ти, Джон?
— Будь ласка.
— Принеси нам два світлих, Трудо, — попросив Джонсон.
Кельнерка одійшла, і він заходився читати листа. Закінчивши читання, недовірливо похитав головою.
— Фантастично! Бідний Леон!
— Як розуміти цей лист, Пауль? — спитав Шель, зацікавлено дивлячись на нього.
— Сподіваюся, це не єдина причина твого приїзду в Гроссвізен?
— Ні, але це значною мірою впливає на мій задум. Адже слова листа звучать як драматичне прохання про допомогу.
— Схоже. Можна мені прямо розповісти всю правду?
— Звичайно.
— Леон Траубе в останній період свого життя був психічно хворою людиною. Факт прикрий, одначе правдивий.
— Що? Як це сталося?
Білява кельнерка принесла запотілі кухлі пива. Поставила їх на картонні кружки і відійшла, погойдуючи боками. Друзі знову запалили.
— Леон був серйозно хворий, — говорив Джонсон. — Очевидно, він помер би що до кіпця року. Сухоти були тільки однією з багатьох причин психічної кризи Леона.
— Дивно, чому Леон ніколи в своїх листах не згадував про хворобу.
— Він був дуже скритний і недовірливий. Після війни ми перестали зустрічатись; я проводив час у зовсім іншому товаристві, він намагався знайти якусь мету в житті. Не думаю, щоб йому це пощастило. З роками Леона охопила особлива депресія, він одвернувся від світу і замкнувся в собі. Коли у нього виявили сухоти, остаточно скис. Дізнавшись про його скрутне становище, я одразу запропонував матеріальну допомогу. Спершу він одмовлявся, потім приймав її зовсім байдуже, мов якусь данину.
— Як ти пояснюєш його дивний лист, Пауль?
— На мою думку, де плід хворої фантазії. Уже півроку, як Леон долучився до якоїсь, на його думку, страшної таємниці. Вбачав довкола себе ворогів. Тобто хворів на манію переслідування. Боровся з привидами, нарешті піддався їм, втратив рештки здорового глузду і вчинив самогубство.
Шель слухав уважно. Висновки Джонсона мотивували дивний хід подій і розвіювали його сумніви.
— Гаразд, — сказав Шель, — але чи не можеш ти пояснити, що примусило Леона написати такого листа?
— Не знаю. Останнім часом він не був одвертий. Патякав про якісь «темні сили», що оточують його, проте дуже важко повторити ті похмурі монологи. Зрештою, Леон помер. Коли він і напав на слід якоїсь таємниці, то тепер ми вже не дізнаємось, про що йшлося.
— Ото ж то й є, помер! — пробурмотів Шель з невиправданою перекірливістю. — Мене цікавить, одначе, як він пояснив би свого листа, коли б жив.
— Можливо, його дух прийде опівночі до тебе і розкриє секрети! — пожартував американець.
— Слухай, Пауль, не подумай, що я дріб'язковий, але як пояснити, що Леон покінчив самогубством, знаючи про мій приїзд? Адже він ждав мене.
— Не вимагай од мене, щоб я розумів поведінку психічно хворої людини. Такі індивіди в афекті діють всупереч будь-яким принципам логіки.
— Нехай так. Але ж Леон вислав два листи, і один з них не дійшов. Чи це не примушує замислитися?
— Ми не знаємо, чи він справді вислав два. Міг тільки так написати, щоб надати своїм словам більшої ваги. Зваж: сто марок були для нього великою сумою, двісті — майже недосяжною. Я певен, що він вислав лише той лист, якого ти одержав.
— Можливо, — погодився Шель трохи скептично. — Лишається ще тільки одне питання.
— Слухаю.
— Після розмови з фрау Гекль я надумав на час перебування в Гроссвізені оселитися в Леоновій кімнаті. Хазяйка твердить, що вранці, після смерті Леона, двері в його кімнату були прочинені. Правда… там зіпсований замок, — зачиняючи двері, їх треба сильно притиснути… — почавши про це, Шель збагнув, які заплутані і безпідставні його сумніви. Жалкував, що взагалі згадав про них. — А втім, це не істотно, — сказав. — Бідний Леон! Сподіваюся, його лікували?
— Звичайно! Я сам доручив його найкращому в місті лікареві і платив за лікування.