— А чи треба повертатися? Я ж пояснював тобі…
— Звичайно! Все можна пояснити.
Далі їхали мовчки.
Поліцейський він машину швидко й добре, біля вокзалу зробив різке півколо і зупинився перед головним входом.
— Чекай тут, Гайнц, — велів інспектор. — Ми довго не затримаємось.
У залі всі троє підійшли до великого вікна з написом «AUFBEWAHRUNG»[31]. За широким прилавком стояв низький, трохи згорблений чоловік у формі залізничника.
— Прошу видати нам чемодан! — сказав Джонсон, подаючи багажну квитанцію.
Старий підніс квитанцію до очей. Потім подріботів між великими полицями і деякий час копався там. Повернувся стурбований.
— Це ви залишили цей багаж? — спитав Джонсона.
— Ні, чемодан приніс, певно, чоловік на прізвище Лютце.
— Цього чемодана тут уже немає.
— Що значить «уже немає»? — крикнув Грубер, спираючись руками на прилавок.
Заклопотано крутячи квитанцію, старий пояснив:
— Недавно тут був один пан і забрав його.
Шель не вірив власним вухам. «Адже це схоже на якийсь дикий фарс!» — подумав він.
— Хто міг забрати, коли у нас є квитанція! — гримав Грубер. — Я інспектор поліції. — Він ткнув під ніс безпорадному чиновникові своє службове посвідчення. — Розкажіть докладно, хто і як забрав чемодан.
Старий нервово провів пальцем по коміру сорочки, що відставала від худої шиї.
— Так, як я розповідав, пане комісаре. Десять чи двадцять хвилин тому прийшов чоловік і попросив видати йому чемодан, залишений тут чотири дні тому. «Квитанцію, — сказав він, — я загубив, але можу перелічити, що в ньому є». Він був такий самовпевненнй…
— Сто чортів! — Грубер почервонів од люті. — Відколи це багаж видається кожному, хто приходить без квитанції, але «самовпевненнй»? Скільки років ви працюєте?
— Двадцять шість, пане інспектор.
— Давно час перевести вас на пенсію! Який він, той «самовпевненнй» тип?
Старий кілька разів нервово ковтнув слину.
— Невеликий на зріст, дуже люб'язний…
— Чоловіче! — втрутився Джонсон. — Що означає «невеликий на зріст»? Метр шістдесят, шістдесят п'ять, сімдесят?
— Може, такий, як оцей пан, — показав залізничник тремтячим пальцем на ІІІеля.
— Метр сімдесят три, — уточнив інспектор. — Колір волосся?
— Блондин.
— Очі?
— Не знаю… Здається, сині… Ні, карі.
— Обличчя? Кругле, довгасте, яке?
— Здається, довгасте.
— Скільки міг важити?
— Начебто повний, вісімдесят або дев'яносто кіло.
— Як одягнений?
— У темно-синьому костюмі. Здається, біла сорочка і галстук… Точно не знаю, сюди приходить стільки людей…
— Цей незвичайно докладний опис відповідає щонайменше чверті мешканців Гроссвізена, — сказав інспектор ущипливо, звертаючись до Джонсона й Шеля. — Чи ви не помітили чогось особливого? — питав він далі переляканого чиновника, — Може, каблучка на його пальці, може, годинник або шрам?
Залізничник похнюпив голову:
— Ні, пане інспекторе, я не припускав, що тут щось не гаразд.
Люди, що стояли поруч, звернули на них увагу і почали прислухатися до голосної розмови. Шель, який досі поводився пасивно, нараз нахилився над прилавком:
— Ви кажете, ніби той чоловік знав, що всередині чемодана?
— Такі правила. Коли хто загубить квитанцію, то може одержати багаж, розказавши, що в ньому є.
— Що було в тому чемодані?
— Папери.
— Які папери? Чемодан був не замкнений? Який він?
— Чемодан був не замкнений, а лише перев'язаний ремінцем… Невеликий, старенький, з коричневої фібри. Папери були в однакових сірих папках.
— Ви відкривали папки?
— Ні, той пан сказав: «У чемодані двадцять чотири сірі папки з порядковими номерами на обкладинках». Я гадав, що цього досить для іденфікації.
— І-ден-ти-фі-ка-ці-ї, — поправив Грубер, акцентуючи склади. — Після того, як оглянули папки, ви закрили чемодан і віддали тому чоловікові?
— Так, я справді думав…
— Добре, добре! Ваші думки нас зовсім не цікавлять! У вас є розписка про одержання?
— Є, — квапливо ствердив старий, виймаючи з-під прилавка книжку з пошарпаними краями. Розгорнув її.
Шель глянув через плече інспектора. Підпис був, звісно, нерозбірливий.
— Не щастить нам, Пауль, — сказав він. — Вириваємося, наче мухи з павутиння, а якісь невидимі нитки зв'язують усі наші рухи.
— Гм, — промимрив Джонсон, відпихаючи книжку пальцем. — Що ж далі, інспекторе? — спитав.