Професор був такий схвильований, що не міг навіть говорити. Він беззвучно розкривав рота, як персонаж німого фільму. Нарешті Дроббер спромігся вимовити окремі слова:
— Шістдесят третій… тільки шістдесят третій, і більше нічого… Мій боже, чистий шістдесят третій… Але звідки, ваше преосвященство? Звідки? Це… Це… Ваше преосвященство, скажіть…
— Професор щось у мене питає? — сухо звернувся епіскоп до свого секретаря. — Мені здається, це я повинен спитати професора, що його так схвилювало.
Штір розуміюче нахилив голову, нечутно підійшов до професора й подав йому склянку з водою. Дроббер жадібно почав пити. Не помічаючи звернутих на нього здивованих поглядів епіскопа і Шуббарта, він, бризкаючи водою, закричав просто в обличчя Штіру:
— Адже це європій! Стопроцентний європій! Чи розумієте ви, що це таке? Шістдесят третій елемент, і більше нічого! Боже мій, це не галюцинація? Ні!
— Європій? Ну й що ж? — спитав єпіскоп, який почав розуміти, що професор Дроббер схвильований неспроста.
— Але ж до цього часу на всій планеті цього елемента добуто не більше, як чверть грама, — простогнав професор, пригнічений такою дивовижною неосвіченістю.
— Ю-ю-ю-ю! — присвиснув поліцейпрезидент Шуббарт, забувши про етикет і про свій високий чин. — Так це дорожче ніж платина?
— В мільйон разів, у сто мільйонів! — закричав професор. — Але при чому тут мільйони? Боже мій, кілограми європію! Скажіть мені, заради всього святого, де ви дістали цю скульптуру? Де той чарівник, який здобув стільки європію? Хто створив це чудо?..
— Тихіше, панове, — раптом суворо й владно наказав єпіскоп. — Так, це справді чудо! А чарівник, який створив таке чудо, — господь, славити якого й служити якому — єдина наша турбота. Помолимося, панове, Всевишньому, який дарував нам нового святого.
Єпіскоп підійшов до статуї, поклав на неї руку й завмер, шепочучи молитву. Через кілька хвилин його преосвященство обернувся й сказав секретареві:
— Монсеньйор, напишіть листа у Ватікан. Проситимемо його найсвятішість дарувати нововідкритому святому ім’я Кролліціаса Кассельського.
За все своє трьохсотлітнє існування непоказний кассельський собор ніколи не бачив стількох людей.
В центрі, біля самої кафедри, сиділи найвельможніші церковні чини. Одна сутана затьмарювала пишністю іншу, а в трьох місцях навіть червоніли кардинальські мантії.
Ліву частину костьолу займав генералітет. Представники бундесверу нетерпляче тупцювали, чекаючи початку богослужіння.
Праворуч, тиснучи один одного животами, стояли керівники міністерств і цивільних відомств. Тим було найгірше. Старанно випрасувані фраки давно втратили свій вигляд у жахливій тисняві.
Численні репортери й фотокореспонденти примостилися в найнеймовірніших місцях: вони висіли на колонах, балансували на спинках крісел, двоє зачепилися за люстру і, здавалося, ширяли в повітрі.
Серед такого пишного зібрання два винуватці цієї події, почесні громадяни міста Касселя пани Еріх Шлезке і Отто Брунцлау боялися навіть підняти руку, щоб витерти струмочки поту, що бігли з їхніх розпалених лобів.
Отто розгублено озирався навкруги, то стаючи навшпиньки, щоб краще розгледіти товсті потилиці кардиналів, то намагаючись перелічити ордени на грудях у якого-небудь генерала.
Шлезке за своїм звичаєм думав. Думав про мінливість долі, з ласки якої він ще тиждень тому сьорбав прісну й прогірклу тюремну юшку, а тепер один із небагатьох кассельців удостоєний честі бути присутнім на урочистому богослужінні над металевими мощами нового, 995-го католицького святого Кролліціаса Карельського.
Службу повинен був правити епіскоп баварський. Всі з нетерпінням чекали виходу його преосвященства. Одним хотілося швидше побачити завершення сенсації, яка останній тиждень вирувала на сторінках усіх західнонімецьких газет. Іншим хотілося вийти на свіже повітря. Але більше за всіх хвилювалися кореспонденти. Не пізніше як через годину фотографії церемонії повинні бути в редакціях вечірніх газет!
Гомін, що панував у соборі, став особливо сильний, коли перевалило за сьому.
Кореспонденти почали перегукуватися. Вгорі загримів, перекриваючи інші звуки, могутній бас репортера баварського радіо.
— Чому вони не починають? У мене по ефіру четвертий раз крутять одну й ту ж рекламу!
Тоді голосно загомоніли всі. Кардинали дивувалися, поважно повертаючи голови до своїх вертких секретарів. Військові чини сиділи мовчки, цим виказуючи своє невдоволення. Цивільні голосно перешіптувалися.