Сама Котяча вежа мала п'ять поверхів і бойовий майданчик на верхівці, захищений шістьма бронзовими плитами, які чіплялися на чавунні гаки його обладунку. З боків майданчика творці вежі побудували два цегляні підвищення, що здалеку нагадували котячі вуха. Ці «вуха» та величезні жовті кола, що ними обмалювали вертикальні бійниці третього поверху, дали вежі ім'я. До «вух» кріпилася довга дерев'яна балка, яка зупиняла при пострілі важіль великої балісти. Хазари називали цю машину «Рабатбай» — «Володар мурів». Ця бойова баліста могла кинути камінь завбільшки з людську голову на віддаль десяти стадій[115]. Склавинські жінки дали для линв «Рабатбая» своє волосся. Линви вийшли чудові — пружні, міцні. Їх змастили свинячим лоєм і натягнули на барабан обертового важеля балісти. Линви скручувалися в ньому у джгут, який напружувало прилаштоване зубчасте залізне колесо. Його, замість старого бронзового, зробили ковалі царських майстерень Ханбалика. Колесо оберталося за допомогою двох довжелезних важелів, що поперемінно натискували на його зубці і не давали барабанові із джгутом линв розкрутитися в протилежний бік.
За день до того, як закрили брами, «Рабатбай» був випробуваний. Старий грек-інженер Василиск, що йому хазари платили десять дирхемів за день служби, приніс на Котячу вежу таємний дротяний прилад для прицільного метання каменів. Півдня він налаштовував «Рабатбая», змінював натягнення линв і висоту регулюючого бруса, а потів наказав поставити в двох стадіях від вежі колоду розміром як доросла людина. Четвертим пущеним каменем Василиск розтрощив ту колоду. За цей успіх він погладив важелі «Рабатбая» і сказав:
— Гарна машина.
У день випробування балісти до Котячої вежі прийшов я.
Начальником склавинського загону була дивна людина на ім'я Хризохір. Цим грецьким ім'ям називав себе мій родович-киянин, родове ім'я якого було — Неборак. В отроцтві його продали у рабство до Візантії. П'ять літ працював Хризохір-Неборак на полях провінції Анатолія, поки втік у гори. Там він пристав до єретиків-павликіан[116], що відкидали Христову Церкву, патріарха й постанови Святих Вселенських Соборів. Головним вогнищем єресі стало місто Тетріка у провінції Арменіак. Між мурів Тетріки Неборак став єретиком і взяв собі ім'я Хризохір на честь ватажка павликіан.
У п'ятий рік правління боголюбивого імператора Василія[117] візантійські війська штурмом оволоділи Тетрікою. Невдовзі володар міста і більшість єретиків загинули, а Хризохір-Неборак утік до Вірменії, а тоді — у Семендер. Там він став найманцем у гвардії хазарського царя. За одинадцять років служіння Раш-Хазарі Хризохір пізнав довгі числа чотирнадцяти походів, утратив око, три пальці і більшу частину зубів, здобув бурштиновий ланцюг кашина — молодшого воєводи, шмат землі на березі Срібного моря[118] і непоспішливу мудрість вдячного Богові ветерана. Хоча старійшини склавинської громади воліли бачити на чолі свого загону іншого, Ашк-Келеф призначив начальником Котячої вежі кривого єретика; потім виявилося, що Великий Шалішин не помилився.
Коли в день випробування «Рабатбая» я прийшов до вежі і попросив прийняти мене до склавинського загону, наглядачі вказали на Хризохіра: «Він вирішує все».
Банькате свинцево-сіре око кашина довго свердлило неоковирні знаки мого обличчя. Двома пальцями каліченої руки він узяв мене за комір дорогого вісонового хітона і сказав:
— Обрізаний, іди-но до іудеїв.
— Я сповідник Справедливої Шехіни, лікар із дому Мелхиседекового і твій родович, Небораче, — відповів я рідною мовою і витримав погляд свинцевого ока.
Старий єретик задер до ліктя рукав мого хітона і оглянув золотого браслета Менгі-ханум, що його, не знімаючи, носив я з часів печери Арпавута.
— Бідний Ерге, — промовив Хризохір-Неборак. Він помовчав, ніби згадуючи щось далеке й давнє, тоді додав:
— Шехіна — то добрий знак, а син шалішина Левія — мудра людина. Сьогодні можеш вечеряти з нами.
Так вступив я до склавинського загону.
Майже всі вої в ньому були з північних племен — сіверяни, буртаси, кривичі[119]. Моїх родовичів-киян було п'ятеро, не рахуючи Неборака. Біля їхнього вогнища я їв того вечора плов та коржі, привезені наглядачами Великого Шалішина.
Родовичі розпитували мене про Київ, дивувалися долі Силеника, кляли варягів і Хельґа. Вони просили мене зробити охоронні амулети від ворожих стріл, такі, як робив свого часу жрець Силеник.
116
Павликіани — секта маніхейського напряму, заснована у 650—656 pp. Костянтином-Сильваном з Кивосу (Вірменія). Секта досягла розквіту при «єпископі» Карбісі, який збудував фортецю Тетріка. У 872 р. візантійські війська розгромили павликіан і розсіяли їх. Для секти були характерні відкинення Старого Завіту та культу Діви Марії. На богослужіннях практикувались оргії.
119
Кривичі — слов'янське плем'я, яке мешкало у верхів'ях Оки, між вятичами та литовцями. Головне поселення кривичів — Смоленськ.