— Справді? — у Кевіна збільшились очі.
— Так. Ми завжди стежимо за молодими яскравими адвокатами, які займаються кримінальними справами, і так уже вийшло, що зараз у нас на фірмі є вакансія.
— Та невже?
— А побачивши вас у дії, я хотів би залишити вам нашу картку й попросити вас про це подумати.
— Ох, ну…
— Я знаю, що вам, імовірно, запропонують статус партнера у фірмі, в якій ви працюєте, але я ризикну видатися трохи снобом і насмілюся припустити, що робота в нас принесе вам більш ніж удвічі більше і задоволення, і доходів.
— Удвічі вищі доходи?
— Ваш столик готовий, сер, — промовив метрдотель.
— Дякую. — Кевін знову повернувся до Сколфілда. — Ви сказали про вдвічі вищі доходи?
— Так, я знаю, скільки ви будете заробляти, ставши партнером у своїй фірмі. Містер Мільтон одразу запропонує вдвічі більше, а за відносно короткий час ви також почнете отримувати чималу премію. Я впевнений. — Сколфілд підвівся. — Будь ласка, не дозволяйте мені більше забирати у вас час. Ви заслужили на можливість побути на самоті, — додав він, підморгнувши Міріам.
Вона знову відчула, що шаріється.
Він підштовхнув картку до Кевіна.
— Просто зателефонуйте нам. Ви не пошкодуєте. І ще раз, — додав він, підіймаючи свій келих, — вітаю з блискучою перемогою. Місіс Тейлор.
Він знову підняв келих і покинув їх.
Якусь мить Кевін не рухався, а тоді поглянув на візитівку. Рельєфний шрифт неначе піднявся з картки та збільшився. Негучна фонова музика, стишені нерозбірливі балачки довкола них і навіть голос Міріам раптом віддалилися. Він відчув, що кудись пливе.
— Кевіне!
— Що?
— Що це було?
— Не знаю, але це точно цікаво, чи не так?
Сколфілд повернувся до свого столика й усміхнувся їй. Щось холодне шкрябнуло їй серце так, що воно аж затріпотіло.
— Кевіне, наш столик готовий.
— Так, — озвався він. Ще раз поглянув на візитівку, а тоді швидко поклав її в кишеню й підвівся, щоб піти за Міріам.
Вони сіли за одним з усамітнених столиків у затишному куточку в глибині ресторану. Маленька олійна лампа на столику освітлювала їхні обличчя м’яким жовтим чарівним світлом. Замовивши білий зинфандель[3], вони без поспіху його попивали й водночас тихо розмовляли, згадуючи інші часи, інші романтичні трапези, інші безцінні моменти. Негучна фонова музика кружляла довкола них і над ними, як музична тема у фільмі. Він підніс її руку до своїх губ і поцілував їй пальці. Вони так пильно дивились одне на одного, що офіціантці стало соромно заважати їм, питаючи, що вони замовлять.
Лише після того, як їм принесли їжу і вони почали їсти, Міріам згадала про Пола Сколфілда.
— Ти справді ніколи не чув про його фірму?
— Ні, — подумавши, він хитнув головою, а тоді витягнув картку і придивився до неї. — Не можу сказати, що чув, але це нічого не означає. Знаєш, скільки фірм є в самому лише Нью-Йорку? Гарне місце, — зауважив він. — На розі Медісон і Сорок Четвертої.
— Кевіне, якийсь інший юрист приходить подивитися на тебе в дії — це ж дещо незвично, так?
Він знизав плечима.
— Не знаю. Так, мабуть, так. Чи є кращий спосіб оцінити людину, ніж побачити її за роботою? І не забувай, — додав він з явною насолодою, — ця справа засвітилась у нью-йоркських газетах. Минулої неділі про неї була п’ятисантиметрова колонка в «Times».
Міріам кивнула, проте він бачив, що її щось бентежить.
— А чому ти питаєш?
— Не знаю. Він так говорив і так дав тобі свою картку… він був… такий упевнений.
— Гадаю, це приходить з успіхом. Цікаво, наскільки серйозно він говорив про гроші… удвічі більше, ніж я заробляв би, якби став партнером у «Бойл, Карлтон і Сесслер»?
Він знову поглянув на картку й хитнув головою.
— Там ти заробляєш достатньо, Кевіне.
— Заробляти достатньо вже неможливо, та й таких справ, як ця справа Вілсон, багато не буває. Я тільки боюся, що займусь однією з їхніх сфер і мене завалять корпоративним правом чи нерухомістю просто через те, що у сфері кримінального права роботи буде небагато.
— Кевіне, це тебе ще ніколи не бентежило.
— Знаю, — він нахилився вперед, зазирнувши в коло світла маленької лампи, і його обличчя з м’якого та спокійного раптом стало розпашілим і збудженим, — але цього разу, Міріам, зі мною в судовій залі щось коїлося. Я це відчував. Час від часу я… сяяв. Я наче постійно перебував на межі, знав, що кожне слово надзвичайно важливе, що на кону стоїть не чиясь там земля, а щось більше. На кону стояло все життя людини. У моїх руках було майбутнє Лоїс Вілсон. Я був наче кардіохірург чи нейрохірург у порівнянні з терапевтом, який вправляє перелом ноги.