Але ситуація докорінно змінилася, щойно він увійшов до фірми «Джон Мільтон і партнери». Він вийшов з ліфта на двадцять восьмому поверсі, з якого відкривався приголомшливий вид на діловий центр Мангеттену та Іст-Рівер. У кінці коридору стояли подвійні дубові двері з каліграфічним написом: «Адвокатська контора “Джон Мільтон і партнери”». Зайшовши всередину, він опинився в плюшевій приймальні.
Дуже просторе приміщення, довгий світло-брунатний шкіряний диван, шкіряна канапа та шкіряні крісла вказували на успіх. Над диваном висіла величезна барвиста абстрактна картина, схожа на оригінал Кандинського. Саме такий вигляд повинна мати успішна юридична контора, подумав він.
Зачинивши за собою двері, він пішов пишним оксамитовим світло-брунатним килимом, почуваючись так, ніби під ногами в нього шар зефіру. Тому він усміхнувся, наблизившись до адміністраторки, яка сиділа за тиковим столом у формі півмісяця. Вона відвернулася від текстового процесора, щоби привітатися з ним, і тут він усміхнувся ще ширше. Кевіна вітала не проста, негарна з лиця Майра Брокпорт і не сива, бліда Мері Екерт із тьмяними очима, які віталися з клієнтами в «Бойл, Карлтон і Сесслер», а осяйна смаглява брюнетка, яка цілком могла б узяти участь у конкурсі «Міс Америка».
Вона мала пряме вугільно-чорне волосся, що м’яко падало на плечі, кінчиками майже сягаючи лопаток. Зовні вона була схожа на італійку, прямим римським носом і високими вилицями скидаючись на Софі Лорен. Її темні очі мало не світилися.
— Добрий день, — промовила вона. — Містер Тейлор?
— Так. Гарний офіс.
— Дякую. Містер Сколфілд дуже хоче вас побачити. Я негайно проведу вас до нього, — сказала вона й підвелася. — Не хочете чогось випити… чаю, кави, «Перр’є»[5]?
— Я був би радий «Перр’є». Дякую.
Він пішов за нею вестибюлем до заднього коридору.
— Трохи лайму? — запитала вона, повернувши до нього голову.
— Так, дякую.
Вона повела його коридором і зупинилась у невеликій кухонній зоні, а він зачудовано дивився, як рухається її тіло. На зріст вона була під метр вісімдесят, а вбрана в чорну плетену спідницю та білу блузу з довгими рукавами. Спідниця так щільно облягала її стегна та сідниці, що, коли в неї розтягувалися м’язи, він бачив там складку. Від цього в нього перехопило дух. Подумавши, як несхвально до цього поставилися б Бойл, Карлтон і Сесслер, він подумки засміявся.
Вона передала йому склянку, наповнену іскристою рідиною з льодом.
— Дякую.
Від погляду її очей і тепла в її усмішці він відчув приплив збудження в стегнах і зашарівся.
— Осюди.
Вони пройшли один кабінет, одну залу для нарад, а тоді — ще один кабінет і врешті зупинилися біля дверей, на яких висіла табличка з іменем Пола Сколфілда. Вона постукала й відчинила їх.
— Містер Тейлор, містере Сколфілд.
— Дякую, Даяно, — сказав Пол Сколфілд і обійшов свій стіл, аби привітатися з Кевіном. Вона кивнула й відійшла, але Кевін зміг відірвати від неї погляд лише за мить. Сколфілд, розуміючи його, зачекав. — Кевіне, радий вас бачити.
— Чудовий офіс.
Кабінет Пола Сколфілда був удвічі більший, ніж у Сенфорда Бойла. Він був оздоблений у стилі хай-тек, меблі в ньому — оббиті блискучою чорною шкірою, а полиці та стіл були глянсово-білими. Ліворуч від його столу були два великі вікна, з яких відкривався вид на місто аж до Іст-Рівер.
— Оце так краєвид.
— Аж дух перехоплює, правда? Такі види відкриваються з усіх кабінетів. І з вашого теж.
— Та невже?
— Прошу, сідайте. Я вже сказав містерові Мільтону, що ви тут, і він хоче побачитися з вами після того, як ми закінчимо.
Кевін умостився в чорному шкіряному кріслі перед Сколфілдовим столом.
— Я радий, що ви вирішили серйозно розглянути нашу пропозицію. Ми буквально завалені новою роботою, — сказав Пол Сколфілд. У нього спалахнули очі. — Отже, ваша поточна юридична фірма запропонувала вам статус партнера?
— Аж ніяк. Там мені запропонували можливість знайти щось таке, що більше підходить моїй природі, — відповів Кевін.