В атріумі Аецій аж до крові кусає товсті м’ясисті губи. Широка долоня відхиляє пурпурну завісу.
— Батьку…
Повільний невпевнений крок. Велике безформне селянське вухо нахиляється до самісіньких уст юнака.
— Батьку… що буде зі Стиліхоном?
Стиск пліч, безпорадний і наче повний болю.
Швидко, швидко пливе потік шепоту.
— Майже до самого полудня переховувався в церкві… думав, що святість місця його порятує. До нього приходили приятелі, товариші, підвладні… Казали, що не видадуть його… що вирок Вічного Августа нічого для них не значить… казали, що як він захоче…
— Я знаю, що було далі… Але що ж буде?…
Промовистий погляд до червоної завіси, розтягнутої згори над атріумом.
— Розумію… Стиліхон воліє віддати життя, щоб тільки не спричиняти заворушень… Не хоче рятуватися таким коштом… Чи ти, батьку, вчинив би так само?
Гавденцій мовчить. Широке бородате обличчя розпливається у посмішці.
— Правда?… Я б теж не вчинив так, батьку…
І раптовий вибух:
— Але ж чому ти, любий батьку, комесе Гавденцію, не рятуєш свого товариша і добродія?… Чому сидиш, склавши руки, чекаючи проклятої години?… Даруй, батьку, — можеш покарати мене, але мусиш вислухати те, що скажу… мусиш: Флавій Стиліхон — це останній римський щит… єдиний наш захисник від готів… коли покотиться його голова, то що буде з нами? з Римом?… Невже ти цього не розумієш, батьку?… хіба ж ти не обіцяв під Полленцою померти разом із ним?..
Гавденцій спокійно слухає. Не має охоти карати сина. Навпаки, плеще його широкою долонею по плечі. І усміхається, наче щоб порозумітися.
— Так, так, Аецію, добре кажеш… Стиліхон — мій добродій, приятель, це останній римський щит… Кажеш, щоб я його рятував… А хіба ж я його не рятую? Рятую, але він сам не хоче… Слухай, сину: хто ж се ті, що хочуть його рятувати?… Одноплемінники — варвари, які хотіли б в особі його сина бачити варвара на троні Августів… А ми хто такі?… Римляни, що не хочуть бачити багряниці на плечах варвара… І ще хто?… Християни, правовірні, які не хочуть, щоб побіч трону та у війську величалися погани і єретики…
І тому… тільки тому кажу, що нехай святою буде воля вічного Августа… Я не невдячник… Я прагнув би, щоб Стиліхон урятувався — не для того, щоб боронити Рим, — ми самі його оборонимо! — але так… через вдячність і приязнь… Але, раз він не хоче…
Монотонно хлюпоче фонтан.
Аецій ледь стримується, щоб не розридатися. До болю зціплює зуби, стискає кулаки і глибоко, болісно впивається нігтями у вразливу шкіру долоні. Ні, не може плакати — він уже муж, не дитя… Інша річ отой поряд… сенаторський синок, якому сльози цюркотом спливають по щоках. Ще хлоп’я — шістнадцятилітній. Але ось і його ровесник, справа, цілісіньку долоню запхнув до ока… Правду кажучи, є чого боятися, є перед чим тремтіти… Що буде з ними? Що буде з ними?…
І ось-ось Аецій дасть волю хвилі плачу, що стискає йому горлянку, але тут же й опам’ятовується. Він римлянин, син славетного полководця, він тут тому, що його рід визнали гідним, щоб він і таким чином послужив Римові. Ні, ні, король варварів не побачить сліз сина Гавденція.
А варварський король наче навмисне затявся, щоб витиснути сльози з очей кремезного молодика з низьким чолом і похмурим поглядом з-під лоба. Оглядає його з голови до ніг, немов коня, якого хотів би купити… свердлить холодним, пронизливим, трохи глузливим поглядом дуже ясних блакитних очей. Так само і найближчий королівський товариш, його шуряк, вродливий Атаульф, проникливо і з неприхованою цікавістю — цікавістю дикуна! — приглядається до юних римських хлопців із чільних родів столиці. Інші теж — полководці та воїни, всі блакитноокі, одягнені в шкури, з неприємним запахом, русоволосі чи руді…
Руді — вогневолосі! До голови, під пересохлий язик, до горлянки, вже й без того стиснутої плачем, нав’язливо проштовхується раптом воскреслий спогад дитинства: північний берег Данубісу… на півночі вогневолосі велетні, що живляться білим мозком і червоною кров’ю римських дітей!..
Але сам король варварів, швидше русявий, ніж вогневолосий — з мисок і глеків на дерев’яному столі можна розпізнати, що йому, схоже, більше смакує червоне вино і жирна свинина, ніж дитячі мозок і кров.
Слава Христові! Морозний погляд блакитних очей зіслизає з обличчя Аеція і завмирає, стократ холодніше, стократ глузливіше і немилосердніше, на білих, мов тоги, обличчях щонайдостойніших вельмож і сенаторів.