Батальйон прориву прибув рано вранці з Волновахи взагалі як туристи — на автобусах. Десантний батальйон, призначений, зокрема, для прориву блокади КАП, нараховував сто двадцять чотири чоловіки особового складу замість п’ятесот двадцяти дев’яти за штатним розкладом. І нуль техніки з належних тридцяти двох одиниць. Зеро! І це батальйон, що не з бою вийшов, а відпочилий, переформований, що називається!
У другому батальйоні підсилення з тієї ж бригади, що героїчно, успішно і з малими втратами тримала оборону КАПу ще в жовтні й листопаді, особового складу теж було — кіт наплакав. Лише якихось сто двадцять чоловік, хоча і з бойовим досвідом. При цьому, однак, батальйон був перекомплектований порівняно з іншими частинами на передку біля Красного Каменя: чотирнадцять «коробочок» (БТРів і БМП). Але цей батальйон із такою необхідною саме зараз технікою досі був на марші. І навіть не на підході.
— Який, на х…р, прорив! Що це взагалі, блін, за армія, у якій ні літаки, ні вертольоти не літають, а десантники пересуваються на пасажирських, блін, автобусах! — далі в Майка не лишалося слів, крім нецензурних. Єдиним виходом здавалося позичити «коробочки» в сусідів із морпіхоти, розквартированої неподалік на окраїні Пісок.
Для цього командир і послав туди свого найкращого перемовника, досвідченого й геройського комбата Медведя.
Медвідь був лисий, міцно збитий мужик із величезними волохатими, як у Кінг-Конга, лапами замість рук. При цьому серед своїх і штабних він мав репутацію офіцера, спроможного умовити кого завгодно на що завгодно. І без застосування фізичної сили. Одним лише словом. Практично.
На локальні «терки» з перемир’я від українців ходив виключно Медвідь. Він став легендою після того, як у серпні першим пішов на прорив котла під Іловайськом і вивів звідти пішки понад сотню людей. Сам ішов із ними поряд два дні. Розстріляли весь БК, пили воду з калюж, якщо попадалися дорогою, їли траву, але йшли і вийшли до своїх. І поранених донесли. Тих, хто в дорозі не помер.
Медвідь одразу домовився з командиром сусідів «за дві «бехи» і одну «мотолигу», але тут виникла непередбачувана і, схоже, нездоланна складність. «Механи» навідріз відмовлялися їхати в КАП. А чого туди їхати, якщо це квиток в один кінець? Вони прекрасно знали, що на цьому проклятому «маршруті слідування колони» останнім часом згорає все, що рухається.
Формально Україна не була в стані війни з Росією. Найвище керівництво на всіх форумах, зустрічах і конференціях торочило про «пряме вторгнення російських військ», що було чистою правдою й очевидним фактом. Але з іншого боку, з причин, що не підлягають обговоренню, не оголошувало в країні воєнного стану й продовжувало іменувати війну в Донбасі сором’язливо-бюрократичною абревіатурою АТО (Антитерористична операція).
У підсумку солдат, водій-механік — та хто завгодно! — міг відмовитися навіть у бойових умовах виконувати наказ, і максимум, що йому за це загрожувало, — догана. Жодного військового трибуналу, жодного штрафбату.
«Героїзм і любов до Батьківщини — справа, звісно, добровільна, але, блін, не настільки ж», — укотре подумав Медвідь перед розмовою з маленькою групкою механіків-водіїв із сусідньої бригади, які навідріз відмовлялися їхати «на смерть» у КАП.
— Хлопці, значиться так, аби ви не сцяли кип’ятком під час цієї пригоди, я поїду разом із вами, от сяду в «мотолигу» поряд з тобою, — Медвідь указав на худого довготелесого хлопця. Це був водій МТЛБ у брудній замасленій синій матерчатій курточці із драним облізлим хутряним коміром, такі носять ремонтники-поденники на дешевих придорожніх автостанціях. — Там все одно стрілок не дуже потрібний, калібр не той. Хлопці, правда, ну чого ви сците? З вами поїде сам Медвідь, блін. Ви про мене чули?
Троє водіїв похмуро закивали головами, дивлячись собі під ноги й топчучись при цьому на двадцяти трьох своїх бичках.
— Зі мною всі звідусіль виходять живими, навіть із самої дупи.
— Та ми ж не виходимо, а, типу, входимо разом із вами в цю саму… — спробував пожартувати один із трійці.
— Коротше. Ви все знаєте й зрозуміли, — не зважаючи на цей військово-польовий сарказм, продовжив Медвідь. — Хлопців треба витягувати! Хто, якщо не ви? І я поклопочу перед вашим командуванням про відпустку й нагороди, у разі чого…
Медвідь зрозумів, що переборщив із цим «у разі чого», схоже, усе зіпсував. Одначе цього разу, на щастя або, як виявилося пізніше, на нещастя, він помилявся.
— Та х…й із ними, з тими-во, з нагородами, значиться, вашими, з них той-во, сала не наріжеш, — несподівано заговорив найстарший із трійці, з великою розмазаною по запалій неголеній щоці плямою машинного масла, зі збитими в сальні пасма сивими скронями на давно не митій і нечесаній голові. — Коротше, ми, цей-во… Ми, той-во, поїдемо… Тому що, цей-во, значиться, з вами, товариш Медвідь.
Медвідь усміхнувся, переводячи подих, і мало не пожартував, типу «тамбовський вовк тобі товариш, товариш сцикун», але вчасно прикусив язика.
У диспетчерській вежі КАПу загін менший за взвод уже три дні відбивав танкові й піхотні атаки сепарів. Від самої вишки залишилася третина рваного заліза та пошматованого бетону. Позицію тримати сенсу більше не було. Наче був якийсь сенс тримати в Аеропорту все інше.
Маршрут був простий і водночас складний. Завдання поставлене гранично ясно: забрати всіх — поранених, живих і мертвих із вежі, проїхати повз ніким не зайняту (за останніми даними розвідки) пожежку до нового термінала, залишити боєздатний особовий склад для підсилення термінала, забрати всіх поранених і вбитих — і додому, на базу. Усього й клопоту. Простіше пареної ріпи.
Механіки почухали ще раз ці самі багато разів парені й перепарені ріпи й пішли готувати машини. Виїзд було призначено на п’яту ранку. Усі звірили свої годинники. Двоє аж тепер зрозуміли, що годинники в них стоять, так давно на них не дивилися.
«Чому ми постійно маємо виїжджати на цьому б…дському героїзмі? — думав Медвідь, поки йшов додому. Швидко замерзала, вже не хлюпала, а потріскувала під ногами багнюка. — Чому ми самі весь, б…дь, час заганяємо себе в ці котли й оточення, нічого не робимо, поки смажений півень не дзьобне, а потім на героїзмі виїжджаємо з такими, б…дь, втратами адськими? Навіщо так довго тримали цей безглуздий КАП? Заради якої, блін, стратегічної мети? А тепер, Медвідь, бери людей, яких нема, бери машини, яких нема, і розрулюй цей грьобаний ад, да? Так, б…дь, виходить, так, б…дь?»
Поруч просвистіла випадкова, схоже, міна. Медвідь гепнувся в брудну калюжу біля перекинутого, пробитого сотнями осколків жерстяного паркана. Міна ляпнулася в більшу калюжу метрів за тридцять від тієї, у який він лежав обличчям униз.
Він навіть не розчув звуку вибуху, наче ця калюжа на секунду засмоктала міну в свою тонну багнюки. А от на другій секунді (як розтягується воєнний час, поки його більше нема для тебе) наче як вибухнула, піднявши цунамі густого смердючого болота й опустивши все це на спину офіцеру.
«Тепер я з усіх боків замаскований, як снайпер», — подумав Медвідь, підвівся, підібрав автомат і рушив далі, навіть не намагаючись струсити болото ні з себе, ні зі зброї.
Цієї хвилини він раптом потрапив у зону дії мережі й почув звук вхідного повідомлення.
«Ти не забув, сьогодні Д.Н. у Санька? Ми тебе любимо й чекаємо», — написала дружина.
Наймолодшому з трьох його синів (після війни він пообіцяв їй дівчинку) виповнилося три роки. Той ще до пуття не розмовляв, але вже малював танки й літаки. І тата з рушницею.
«Б…дь! Як я міг забути?!» — Медвідь одразу спробував набрати Настю, але зона зникла. Тоді він набрав і відправив повідомлення: «Поздоровляю, цілую, люблю. Скоро приїду». Смс відправиться саме, коли знову з’явиться примарна зона.