«Не’ві-і-і-і-і-і-і-рю!» — написала молода дружина кулеметника, мати трьох дітей із Дніпродзержинська. Вона дізналася про смерть чоловіка з Фейсбуку. Командир їй тоді ще не додзвонився. У цей момент Олексій почувався ні багато ні мало — винним у смерті її чоловіка.
Цей кадр, на його власну думку, був у професійному сенсі одним із найвдаліших за його багаторічну кар’єру військового фотографа. Так вийшло, що знімав він переважно війну. І в нього це добре виходило. Він розумів її краще за багатьох інших. Цим розумінням Олексій, своєю чергою, завдячував власному досвіду солдата на справжній війні.
Випускник московського інституту східних мов, ветеран війни в Афганістані — першої й останньої війни, у якій він брав участь зі стрілецькою зброєю в руках, а не з камерою, — Олексій не любив про це розповідати. Відповідав лише, якщо питали, що служив там офіцером-перекладачем із фарсі при штабі в Кабулі. Про його «справжню війну», як він її називав, ніхто нічого до пуття не знав, навіть Ксюша.
Олексій досі починав свій день (не на війні) з ранкової п’ятикілометрової пробіжки, з підтягувань на турніку, з віджимань від підлоги, з холодного душу. Але, крім відмінної фізичної форми, він мав безцінну якість військового кореспондента — ніколи не панікував. Don’t panic! з роману Дугласа Едамса було його воєнним кредо.
Один відомий американський журналіст, його гарний знайомий, якось перед самісіньким початком американських бомбардувань Іраку раптом зламався, зірвався, поїхав, або просто втік, із Багдада прямісінько в Йорданію. Їдучи, він лишив ключ від свого номера Олексію, який ділив номер у цьому ж готелі з іншим фотографом.
Коли Олексій увійшов у поквапливо залишений його колегою номер, то був вражений кількістю та якістю амуніції, яку той привіз із собою в Багдад. Явно готував себе до справжнього Армагеддона, ні більше ні менше.
Там було достатньо спецодягу й обладнання, щоби пережити справдешній ядерний удар чи масовану хімічну атаку. На столі Олексій знайшов товстелезну книгу-самовчитель «Як вижити на війні», відкриту на сторінці, яка починалася главою під назвою «Ваші дії, якщо ваш колега при вас учинив самогубство».
Жодна теоретична база, найбільш наукова й просунута, не підготує вас до війни так, як власний бойовий досвід. Але найпершим, якщо не найголовнішим правилом поведінки в подібних ситуаціях має бути саме — Don’t panic!
Олексій зберігав спокій, коли падав у машині в прірву в передгір’ях Паміру під час громадянської війни в Таджикистані.
Він не панікував і не втрачав надії, коли у 2000 році ватажок банди чеченських бойовиків Шаміль Бараєв особисто відрізав йому кусачками по дві фаланги на мізинці та безіменному пальці лівої руки. Олексій не любив розповідати, як йому вдалося втекти з полону, не дочекавшись викупу. Казав, що просто пощастило.
Він жодним м’язом не видав свого страху, коли у 2001 році під час американської операції в Афганістані таліби поставили його до кам’яної стіни й хвилин п’ять стріляли йому під ноги й над головою.
Дивом вибираючись живим з усіх подібних «замісів», він ані разу ще не чув, щоб Її Благородіє пані Кмітливість прошепотіла йому, як у старому анекдоті про кмітливого солдата: «Пи…дець тобі, Альошо».
У КАПі Олексій залишався гранично спокійним. Згадавши трагічний епізод із кулеметником Іваном, він раптом зрозумів, про що раніше говорив його більш досвідчений товариш.
В Аеропорті життя на терезах долі не переважувала смерть, скоріше навпаки. Олексій просто зрозумів, що хоче, щоби на його кадрах люди побачили очі кіборгів такими, якими бачив їх він.
Андрій Боксер, хоч і відмовився від зйомки, проте покликав його на «завдання» разом із двома іншими товаришами по службі. Потім, звісно, виявилося, що ця нерозважлива ідея була не завданням, а самовбивчим навіженством, що закінчилося трагедією.
Минуло вже тижнів зо два, як українські частини залишили старий термінал, що на той час внаслідок постійних обстрілів перетворився на безформну димну груду руїн, яка нагадувала Олексію Спітак — вірменське місто, зруйноване страшним землетрусом у 1988 році (там, звільнившись з армії та серйозно зайнявшись фотографуванням, Олексій блискуче відпрацював своє перше відрядження в якості фрілансера Associated Press).
Після відходу кіборгів у новий термінал російські командос зі спецгрупи «Вимпел» ГРУ Генерального штабу РФ встановили над руїнами старого термінала два прапори — триколор Російської Федерації й недоладне багатоколірне полотнище ККНР, так званої Красно-Кам’янської Народної Республіки.
За даними розвідки, після цього «подвигу», прирівняного російським телебаченням мало не до встановлення червоного прапора над фашистським Рейхстагом у травні сорок п’ятого, російські спецназівці, що видавали себе за відморожених сепаратистів, колишніх шахтарів, відступили. І окрім двох прапорів жодної присутності ворога у понівечених обгорілих розвалинах старого термінала, за відомостями розвідки, не спостерігалося.
Проте «кацапський» і ККНРівський прапори викликали в Андрія, таксиста зі Львова, та двох його друзів несказанне обурення. Вони вирішили пробратися через нескінченну двохсотметрову смугу смертельних перешкод до старого термінала, скинути «ганебні ганчірки» й знову встановити там український синьо-жовтий стяг. Олексію сказали, що на те є наказ.
Раннього ранку в тумані всі четверо вирушили до старого термінала. Дісталися без пригод. Швиденько скинули два ворожі прапори, потім, скориставшись одним древком, установили на ньому свій. Зробили селфі для своїх подруг і друзів у Фейсбуці, а потім двоє Андрієвих друзів попросили Олексія «сфотать» їх разом.
Олексій, який, звісно, зняв усю цю героїчну епопею від самого початку в найдрібніших деталях, погодився без слова. Він узагалі мало говорив, виправдовуючи своє прізвище — Молчанов. У компаніях Олексій охочіше грав на гітарі, пив і співав, ніж розмовляв. І цього разу він просто сказав: «No problem!» — і звів камеру.
У цей час за чотириста метрів від них товстожопа червономорда зірка російського кіно на ім’я Алєксандр Порєбріков у бронику й касці з великими примітними написами «ПРЕССА» на них тулився своєю брезклою щокою до холодної сталі кулемета «Утьос». На камери російського телебачення й під схвальне гоготання сепарів.
У своєму останньому, шалено популярному серіалі він віртуозно зіграв провідну роль ретельно законспірованого фашистського шпигуна. Мав завдання: підняти фашистське повстання відразу після Другої світової війни в південному українському містечку, населеному переважно євреями, щоби допекти маршалу перемоги тов. Жукову. Не минуло й трьох-чотирьох років, як нарешті улюбленець публіки, кіношний фашист стріляє сам у реальному житті з реальної великокаліберної смертельної зброї реальними патронами по реальних «фашистах». З тієї самої келії монастиря, що виходила єдиним вікном на злітне поле.
— Все чотко. Жми на газ, дядя! — весело загорлав колишній ростовський мийник машин, а нині борець за незалежність Донбасу від київської хунти, командир загону сепарів і герой російського телебачення на прізвисько Ламборгіні.
Порєбріков натиснув на курок… Він не думав нікого вбивати. Він просто стріляв, як йому здавалося, в нікуди. Або не здавалося. Коротше, просто мудак на війні. Наче там бракує своїх з обох боків.
Одна куля поцілила Андрію в живіт, друга пробила ногу навиліт поряд зі стегновою артерією. Як з’ясувалося, з них чотирьох лише фотограф знав, як зупинити кров, що він і зробив, використовуючи аптечку одного з бійців і підручні засоби, а потім вколов напівпритомному Андрію знеболююче.
— Рани серйозні, мужики. Терміново треба в лікарню, на операцію. Терміново, інакше…
Мужики мобілою зв’язалися з командиром Степаном-Бандером і на його законно агресивне питання: «Якого х…я ви там робите?» — відповіли, що Боксер при смерті.
— Тягніть його бігом сюди, чортяки! Ми прикриємо! — прокричав він у слухавку й став відкритим зв’язком викликати «чайку».