Тепер молодий митник, який до того мав справу з місіс Моссман, стояв збоку від інспектора Стендіша. Більшість пасажирів, які прибули на борту «ДіСі-8» компанії «Скандинавіан Ейрлайнз» із Копенгагена, вже встигли покинути зону митного контролю. Тільки ця гарно вбрана американка створювала проблему, наполегливо стверджуючи, що єдине, що вона купила в Європі, то якісь парфуми, біжутерію та взуття. Загальна оголошена цінність становила дев’яносто доларів — на десять менше, ніж їй дозволяло звільнення від мита. Молодий митник тому й був засумнівався.
— Чому це я мушу щось підписувати? — Місіс Геррієт Дю Беррі Моссман претензійно підняла голову.
Стендіш глипнув на годинник на стіні; за чверть одинадцята. Він ще має час покінчити з цим та дістатися Рейсу Два, поки той не полетів. Стендіш терпляче відповів:
— Щоб спростити собі життя, мадам. Ми тільки просимо вас письмово підтвердити те, що ви вже нам розповіли. Кажете, що сукні ви купили…
— Скільки разів мені ще повторювати? Я купила їх у Чикаґо та Нью-Йорку перед тим, як полетіла до Європи; те саме й зі светрами. Шуба — це подарунок, який купили у Сполучених Штатах. Мені подарували її пів року тому.
Ну чому, загадувався Гаррі Стендіш, люди це роблять? Він з упевненістю міг сказати, що всі свідчення, які він тільки-но почув, — чистісінька брехня.
По-перше, з усіх суконь — всього шість, хорошої якості — познімали бирки. Ніхто так не робить з наївності; жінки зазвичай величаються бирками якісного одягу. Мало того — якість суконь, безумовно, французька; як і модель шуби — хоча бирку «Сакс Фіфз Авеню»[179] хтось таки невміло пришив до підкладки. Люди на кшталт місіс Моссман не могли усвідомити, що досвідченому митникові не обов’язково бачити бирки, щоб знати, звідки взявся одяг. Крій, шов — навіть те, як пришита блискавка, — наче знайомий почерк, який легко відрізнити. Те ж стосувалося і трьох дорогих светрів. Бирок на них також не було, і походили вони безумовно з Шотландії, типового британського «брунатного» кольору, який у Сполучених Штатах не дістати. Коли магазини у США замовляли подібні светри, шотландські фабрики виготовляли їх набагато світлішими, оскільки такі краще розходяться в Північній Америці. Все це та багато іншого митники дізнавалися під час свого навчання.
Місіс Моссман запитала:
— І що буде, якщо я підпишу?
— Тоді зможете піти, мадам.
— І взяти речі з собою? Всі?
— Так.
— А якщо відмовлюся підписувати?
— Тоді ми будемо змушені затримати вас тут, поки продовжуватимемо розслідування.
Коротке вагання, а тоді:
— Чудово. Заповнюйте бланк; я підпишу.
— Ні, мадам; це ви його мусите заповнити. Отут, будь ласка, опишіть ці предмети одягу та вкажіть, де ви їх взяли. Зазначте, будь ласка, назву крамниць; а також від кого ви отримали в подарунок шубу…
Гаррі Стендіш поміркував: йому потрібно буде вийти за хвилину; вже за десять одинадцята. Він не хотів зв’язуватися з Рейсом Два, коли двері вже зачиняться. Та наразі його не полишала підозра…
Він почекав, поки місіс Моссман заповнила форму та підписала її.
Завтра слідчий працівник почне перевіряти свідчення, які щойно дала місіс Моссман. Сукні та светри вилучать та понесуть до крамниць, де, за її словами, їх і купили; хутряну шубу покажуть у «Сакс Фіфз Авеню», які, без сумніву, скажуть, що це не їхній товар… Місіс Моссман — хоч вона цього поки не знає — опинилася у великій халепі, яка передбачала серйозний митний збір, а також, майже безсумнівно, суворий штраф.
— Мадам, — сказав інспектор Стендіш, — ви більше нічого не хочете заявити?
Місіс Моссман обурено відрізала:
— Ні, не хочу!
— Впевнені? — Політикою митної служби було пропонувати мандрівникам якнайбільше можливостей дати добровільні свідчення. Люди не повинні потрапляти в пастку, якщо самі цього не хочуть.
Не принижуючись відповіддю, місіс Моссман зневажливо відвернулася.
— У такому випадку, мадам, — заговорив інспектор Стендіш, — чи не могли б ви відкрити свою сумочку?
Вперше за весь час на обличчі цієї гордовитої жінки проступила зрадлива непевність.
— Але ж сумочки ніколи не перевіряють. Я вже стільки разів проходила митницю…