Кілька секунд швидкість обертів двигунів не мінялася, а тоді різко спала. Голос командира протріскотів у переговорному пристрої; звучали нотки сарказму:
— Патроні, por favor[205], якщо я посуну важелі керування вперед, цей літак стане на ніс. Замість цілого «Боїнга» в болоті ми отримаємо просто розбитий «Боїнг».
Начальник служби техобслуговування розглядав колеса шасі, які тепер осіли, а також землю навколо.
— Він вийде, кажу тобі! Просто не треба бути боягузом і дати повну потужність.
— Диви, який сміливець знайшовся! — гаркнув командир. — Я вимикаю двигуни.
Патроні загорлав у переговорний пристрій:
— Не вимикай, хай вхолосту працюють! Я зараз піднімуся! — Вибираючись з-під носа літака, він квапливо показав, щоби трап знову повернули на місце. І щойно його приставили, всі чотири двигуни затихли й заглухли.
Коли він дістався кабіни екіпажу, обоє пілотів відстібали свої ремені безпеки.
Патроні звинувачувально кинув:
— Ти здрейфив!
Реакція командира була на диво спокійна:
— Es posible[206]. Мабуть, це єдина розумна річ, яку я зробив за сьогодні. — Для проформи поцікавився: — Ваша служба техобслуговування прийме цей літак?
— Добре. — Патроні кивнув. — Ми беремо його.
Другий пілот глянув на годинник та вніс запис до бортового журналу.
— Коли звільните його, як уже там придумаєте, — заявив командир «Аерео-Мехікан», — не сумнівайтеся, що наша компанія зв’яжеться з вашою. А поки що buenas noches[207].
Коли пілоти пішли, тісно застебнувши важкі пальта під саму шию, Джо Патроні швидко побіжно перевірив прилади та положення важелів керування двигунами. За якусь хвилину він вийшов за пілотами вниз трапом.
Начальник бригади «Аерео-Мехікан», Інґрем, чекав унизу. Він кивнув у напрямку пілотів, які вже поспішали до одного з автобусів.
— Вони так само й зі мною зробили: не дали повної потужності. — Тоді похмуро показав на головну опору шасі. — Тому він так і заглибився минулого разу; тепер ще глибше.
Цього Джо Патроні й боявся.
Поки Інґрем тримав електричний ліхтар, він пригнувся під фюзеляжем, щоби перевірити колеса шасі; вони знову стояли в болоті та шузі, майже на фут[208] глибше, ніж до того. Патроні взяв ліхтар та посвітив ним під крилами; всі чотири гондоли двигунів нависали небезпечно низько над землею.
— Тепер нам хіба сам Господь Бог з неба рятівний гак скине, — сказав Інґрем.
Начальник служби техобслуговування обдумав ситуацію, тоді похитав головою.
— Маємо ще один шанс. Прокопаємо ще трохи глибше, підведемо рови до коліс, тоді знову запустимо двигуни. Тільки цього разу поведу я.
Вітер зі снігом продовжували завивати навколо.
Здригаючись від холоду, Інґрем із сумнівом визнав:
— Думаю, ви тут майстер. Та краще ви, ніж я.
Джо Патроні вишкірився.
— Як не вирву його звідси, то, може, хоч розірву на шматки.
Інґрем подався до автобуса, що залишився, аби покликати чоловіків; інший автобус повіз пілотів «Аерео-Мехікан» до терміналу.
Патроні підрахував; попереду ще година роботи до того, як вони зможуть знову спробувати зрушити літак. Тому злітно-посадкова смуга три-нуль не діятиме ще як мінімум стільки ж.
Він підійшов до пікапа, оснащеного рацією, щоб доповісти про це авіадиспетчерській службі.
7
Теорії про те, що перевантажений, виснажений розум може вмикати запобіжний клапан і переходити в режим пасивного напівусвідомлення, Інез Ґерреро не знала. Незважаючи на це, в її випадку ця теорія підтверджувалася. Наразі вона була ходячим прикладом психологічно пораненої людини.
Події сьогоднішнього вечора, що вплинути на її внутрішній світ, вкупі з підсиленням стресу та втомою від багатотижневої роботи, завдали останнього нищівного удару. Це змусило розум — як перевантажену схему — відімкнутися. Такий стан був тимчасовий, не постійний, та поки він її охопив, Інез Ґерреро забула, де вона перебуває і чому.
Той неприємний, грубий водій таксі, який привіз її до аеропорту, не допоміг. Коли вони домовлялися в місті, то він погодився на сім доларів за поїздку. Виходячи з авто, Інез подала десятидоларову купюру — по суті, останні гроші, які мала, — й стала очікувати решти. Пробурмотівши, що решти немає, але він дістане, таксист поїхав. Інез чекала його десять нестерпних хвилин, поглядаючи на годинник терміналу, час на якому наближався до 23:00 — часу відльоту Рейсу Два, — поки до неї не дійшло, що той чоловік не повернеться. Вона не звернула уваги ні на номер автомобіля, ні на прізвище таксиста — на що водій і сподівався. Та навіть якби й звернула, Інез Ґерреро була не з тих, хто скаржиться вищим органам; це водій також нутром відчув.