— Бабусю, — заговорив чоловік, який перед тим назвався командиром, — вас легко налякати? — Запитання здалося дивним, і вона замислилася перед тим, як відповідати.
— Нелегко, думаю. Інколи я нервуюся, хоча не так сильно, як раніше. Коли старієш, то залишається не так багато речей, яких можна боятися.
Очі командира невідступно й уважно стежили за її обличчям.
— Я вирішив дещо вам розповісти, а тоді попросити про допомогу. У нас не так багато часу, тому я говоритиму швидко. Думаю, ви помітили чоловіка, що сидів біля вас у салоні, — з боку вікна.
— Худий такий, з дрібними вусами?
— Так, — відказала Ґвен. — Це він.
Місіс Квонсет кивнула.
— Дивний якийсь. Ні з ким не розмовляє і з рук не випускає свій маленький дипломат. Думаю, він чимсь стривожений.
— Ми тут також стривожені, — тихо сказав Вернон Демерест. — Маємо підстави вважати, що у дипломаті в нього бомба. Хочемо її в нього відібрати. Саме тому мені й потрібна ваша допомога.
Ада Квонсет з подивом подумала, що тут, серед цих пілотів, так несподівано тихо. У тиші, яка запала після сказаних слів, вона почула повідомлення з гучномовця над головою неподалік від себе.
— «Транс-Америка-Два», я «Торонто-центр». Ви перебуваєте за п’ятнадцять миль[215] на схід від радіомаяка в Кляйнбурґу. Повідомте ваш ешелон польоту та наміри.
Чоловік у іншому кріслі спереду, ліворуч, обличчя якого вона поки не бачила, відповів:
— «Торонто-центр», я «Транс-Америка-Два». Покидаємо ешелон польоту два-дев’ять-нуль. Прошу продовження повільного зниження, поки не повідомимо. Жодних змін у намірах повернутися для посадки в Лінкольні.
— Вас зрозумів, «Транс-Америка». Розчищаємо трафік перед вами. Можете продовжувати повільне зниження.
Третій чоловік, за невеличким столиком праворуч від неї, який розглядав ще більше циферблатів, схилився до того, який щойно говорив.
— Я розраховую на годину сімнадцять хвилин. Це якщо брати прогнозовані вітри, але якщо фронт рухається швидше, ніж ми очікуємо, може бути й менше.
— Ми справді повертаємося, так? — Місіс Квонсет було важко приховати захват у голосі.
Демерест кивнув.
— Але крім нас це знаєте тільки ви. Поки що мусите тримати це в таємниці, а найважливіше те, що Ґерреро — чоловік з дипломатом — не повинен про це дізнатися.
Ада Квонсет схвильовано подумала: це справді з нею відбувається? Усе настільки захопливо, наче передача по телевізору. Це, мабуть, і справді трохи лякає, але вона вирішила надто над цим не замислюватися.
Найважливіше те, що вона тут, частина цього плану, дружньо бесідує з командиром, який ділиться таємницями, і що ж її донька скаже на це?
— То як, ви нам допоможете?
— Ой, та звісно. Я так думаю, ви хочете, щоб я глянула, чи можу відібрати той дипломат…
— Ні! — Вернон Демерест ще більше обернувся, спершись на спинку крісла, щоби підкреслити свої слова. Він суворо сказав: — Вам потрібно тільки торкнутися дипломата руками чи навіть просто тримати їх поблизу, не більше.
— Як скажете, — покірно підтвердила місіс Квонсет. — Не більше.
— Саме це я й маю на увазі. І запам’ятайте, важливо, щоб Ґерреро і не здогадувався, що ми знаємо про дипломат чи його вміст. Отже, як я вже розповів міс Мейген кілька хвилин тому, зараз я чітко поясню вам, що робити, коли повернетеся до салону. Будь ласка, слухайте мене уважно.
Коли він закінчив, маленька старушенція із Сан-Дієґо дозволила собі невеличку коротку усмішку.
— Ой, так; так, думаю, я впораюсь.
Місіс Квонсет вже підводилася з сидіння, поки Ґвен збиралася відчинити для них двері кабіни екіпажу, коли Демерест мовив:
— Той рейс із Лос-Анджелеса, на який ви дісталися без квитка, — нам сказали, ви хотіли у Нью-Йорк. Навіщо?
Вона розповіла йому, як інколи почувається самотньою на Західному узбережжі та хоче відвідати свою заміжню доньку на сході.
— Бабусю, — сказав Вернон Демерест, — якщо ми все це зробимо, то я особисто гарантую, що у вас не тільки не виникне жодних проблем, але й те, що ця авіакомпанія дасть вам квиток до Нью-Йорка й назад першим класом.