Кіт похмуро постановив собі, що він «не загубить обстановку; не сьогодні, не зараз».
На те була особлива причина; таємниця, якою він ні з ким не ділився, навіть зі своєю дружиною Наталі. Тільки Кіт Бейкерсфелд, він єдиний, знав, що сьогодні востаннє дивиться на індикатор радіолокатора чи сидить на зміні. Сьогодні був його останній день у керуванні повітряним рухом. Скоро це закінчиться.
Також сьогодні був останній день його життя.
— Перепочинь, Кіте. — То був голос керівника польотів.
Кіт не помітив, як той увійшов. Зробив це безцеремонно, а тепер стояв біля Вейна Тевіса, старшого диспетчера.
Якусь мить тому Тевіс тихо промовив до керівника польотів:
— Думаю, Кіт у порядку. Кілька хвилин я вагався, та він, здається, зібрав себе докупи. — Тевіс тішився, що йому не довелося вжити серйозних заходів, які він обдумував перед тим, але керівник польотів пробурмотів:
— Краще дамо йому трішки перепочити, — і, ніби доповнюючи свої слова: — Я сам це зроблю.
Побачивши цих двох чоловіків разом, Кіт миттю зрозумів, чому йому дали перерву. Кризова ситуація продовжувалася, й вони йому не довіряли. Перерва була тільки приводом; він мусив пропрацювати ще півтори години. Заперечити? Для диспетчера з таким стажем, як у нього, це було зневагою, яку інші помітять. А тоді подумав: для чого зараз влаштовувати сцени? Воно того не варте. А от десятихвилинна перерва його заспокоїть. Врешті, коли закінчиться найгірше, він зможе повернутися до роботи на час, що йому залишиться на зміні.
Вейн Тевіс нахилився вперед.
— Лі візьме все на себе, Кіте. — Він кивнув іншому диспетчеру, який щойно повернувся зі своєї перерви — за графіком. Кіт кивнув, не зронивши ні слова, хоча й залишився на місці та продовжив інструктувати літаки, поки чоловік на заміні не ознайомився з обстановкою. Зазвичай, щоб один диспетчер зайняв місце іншого, потрібні були кілька хвилин. Новий диспетчер мусив вивчити екран індикатора, подумки вибудувати загальну ситуацію. Йому також потрібно було напружити свій розум.
Таке напруження — свідоме та навмисне — було частиною роботи. Диспетчери називали це «гострінням леза», й за п’ятнадцять років стажу в керуванні повітряним рухом Кіт щоденно це спостерігав, як у інших, так і в себе. Ти робив це, тому що мусив, коли починав зміну, як зараз. Інколи напруження ставало рефлексом, як, наприклад, коли диспетчери разом їхали на роботу — деякі користалися службовими автомобілями. Покидаючи дім, вони говорили легко й невимушено. Під час цієї поїздки звичайне питання на кшталт: «Ти збираєшся на гру в суботу?» — викличе таку ж недбалу відповідь: «Звісно» або «Ні, цього тижня не зможу». Однак з наближенням до місця роботи розмова напружувалася, й ті самі питання — за чверть милі[88] від аеропорту — могли тягнути за собою короткі «так» чи «ні», і більш нічого.
Разом із напруженою гостротою розуму йшла інша вимога — керований, зважений спокій протягом усієї зміни. Ці дві вимоги — суперечливі в межах людської природи — виснажували розум та, в перспективі, не минали безслідно. В багатьох диспетчерів з’являлися виразки шлунка, які вони приховували через страх втратити роботу. Їм доводилося платити приватним медикам, замість того щоб скористатися безкоштовною медичною допомогою, яку їм забезпечував роботодавець. На роботі ховали флакони «Маалоксу» — «для полегшення симптомів підвищеної кислотності шлунка» — у своїх шафках та час від часу нишком посьорбували ту білу солодкаву рідину.
Були й інші наслідки. Деякі диспетчери — Кіт сам був знайомий з кількома — ставали злими та дратівливими вдома, або у них траплялися напади гніву через стримувані на роботі емоції. Вкупі з ненормованим графіком роботи і сну, у зв’язку з чим ставало важко керувати домашнім господарством, результати були передбачувані. Серед диспетчерів керування повітряним рухом був високий відсоток розлучень.
— Добре, — сказав чоловік, що мав його замінити. — З обстановкою ознайомився.
Кіт вислизнув зі свого сидіння, відключаючи навушники, поки новий диспетчер займав місце. Новоприбулий ще не встиг сісти, а вже почав передавати нові інструкції нижньому літаку «ТВЕ».
Керівник польотів заговорив до Кіта:
— Твій брат казав, що, можливо, пізніше зайде.
Кіт кивнув дорогою до виходу. Він не відчував образи на керівника польотів, який мав власні обов’язки, тож Кіт втішився, що не опротестував те, що його відпустили раніше. Понад усе на світі Кітові хотілося закурити сигарету, випити кави та побути на самоті. Також він тішився — оскільки рішення прийняли за нього — тим, що якийсь час побуде подалі від цієї надзвичайної ситуації. Він уже мав досвід участі в багатьох, тож за кульмінацією ще однієї не сумуватиме.