Одного разу йому не вдалося стримати себе. Плід цієї нерозважливості переслідує його й досі.
У Повітряних силах під час Другої світової війни Джо Патроні був грізним боксером-аматором. Він бився у середній вазі й одного разу потрапив на чемпіонат ПС на європейському театрі бойових дій від своєї дивізії.
Під час змагання, яке організували в Англії перед Нормандською операцією, його поставили проти командира льотного екіпажу на ім’я Террі О’Гейл, жорсткого, міцного бостонця, який славився своєю поганою репутацією і на рингу, і за його межами. Джо Патроні, який тоді був молодим аеромеханіком, рядовим першого класу, знав О’Гейла та недолюблював його. Ця неприязнь нічого б не важила, якби О’Гейл, як частину своєї техніки на рингу, постійно не шепотів:
«Ти, жирний макаронний даґо[102] … Ти чьо не на свому боці воюєш, італьяшка сраний?.. Певно, тішишся, коли вони топлять наші літаки, правда, даґо-недоросток?» — та інші «приємності». Патроні бачив, яка в цьому вигода — той намагався його рознервувати, — й ігнорував ці слова, поки О’Гейл не завдав два блискавичні удари десь у пах, яких рефері, що кружляв позаду, не помітив.
Суміш образ, заборонених ударів та нестерпного болю призвели до гніву, на який і розраховував опонент Патроні. От тільки він не розраховував, що Джо Патроні може так різко, грубо і майже безжально напасти. В результаті — нокаут, і суперник Патроні, О’Гейл, мертвий лежить на рингу.
Патроні виправдали. Хоча рефері не помітив низьких ударів, люди з публіки зробили це за нього. Навіть не беручи це до уваги, Патроні зробив саме те, чого від нього очікували, — бився максимально вправно й сильно. Тільки він знав, що на кілька секунд оскаженів, нетямився з люті. Пізніше, на самоті, усвідомив: навіть якби знав, що О’Гейл помре, все одно не спинився б.
Після того випадку Патроні не покинув спорту, не «повісив рукавички на цвяшок назавжди», як зазвичай бувало у вигаданих сюжетах. Він продовжив битися, на рингу використовуючи свої фізичні ресурси на повну, не відступаючи, але випробовуючи здатність контролювати себе, щоб не перетинати тонку межу між розважливістю та бездумною жорстокістю. І йому вдалося, він це достоту знав, бо інколи відчував перевірку гнівом, коли розум боровся з дикою твариною всередині — та перемагав. І лише після цього Джо Патроні покинув бокс до кінця життя.
Та контроль гніву не означав, що цю емоцію він вирішив зовсім відкинути. Коли лейтенант поліції вийшов з кадру, Патроні накинувся на нього.
— Ви щойно заблокували цю дорогу ще на двадцять хвилин. Десять хвилин я розставляв машини саме так, як вони мають стояти, і ще десять хвилин піде на те, щоб повернути все назад.
Під час цієї репліки над головами прогудів реактивний літак — нагадування про причину поспіху Джо Патроні.
— А тепер послухайте мене, містере. — Обличчя лейтенанта залилося ще ряснішим рум’янцем, ніж було до того, від холоду й вітру. — Мусите зрозуміти, що тут я всім заправляю. Ми раді будь-якій допомозі, включно з вашою. Але рішення тут приймаю я.
— То прийміть зараз же!
— Я робитиму те, що…
— Ні! Це ви мене послухайте.
Очі Джо Патроні горіли, незважаючи на поліцейського, що височів перед ним. Щось у законсервованому гніві начальника служби техобслуговування та його владному тоні змусило лейтенанта завагатися.
— У нашому аеропорту аварійна ситуація. Я вже пояснив, що там і чому я там потрібен. — Патроні задля наголосу махнув запаленою сигарою. — Можливо, в інших людей також є підстави чимдуж забиратися звідси, але тут і моєї достатньо. У мене в машині є телефон. Я можу дзенькнути своєму начальству, і не встигнете ви й оком кліпнути, як хтось зв’яжеться з вами по рації та спитає, якого милого ви тут для телека викабелюєтеся, замість того щоб виконувати свою роботу. Йдіть та приймайте рішення, якщо кажете, що це ваша робота. Мені дзвонити чи ми рухаємось?
Лейтенант люто блимав очима на Джо Патроні. На позір, поліцейський, здавалося, був готовий і сам випустити гнів, але вирішив, що не варто. Він обернувся своєю тушею до операторської команди.
— Забирайтеся звідси до дідькової матері! Вже й так тут засиділися.
Один з телевізійників крикнув через плече:
— Ще кілька хвилин, шефе.
За два широкі кроки лейтенант опинився поруч нього.