А мозок — ні.
Зовнішні прожектори на стіні диспетчерської вежі досі кидали достатньо світла крізь вікно в роздягальню, тож Кітові все було добре видно. Власне, він не мав на що дивитися. Всівшись на одну з дерев’яних лавок, на якій лежала недоторкнута їжа від Наталі, Кіт тільки стискав ключ від кімнати в «О’Гейґан Інн» та думав, розмірковував над цим парадоксом людського мозку. Мозок міг сягати неймовірних висот уяви, вигадувати поезію та індикатори радіолокаторів, створити Сикстинську капелу та надзвуковий «Конкорд»[106]. Але той же мозок — що береже спогади й свідомість — міг так само вмовляти, займатися самокатуванням, ніколи не мати спокою; аж доки смерть не покладе цьому край.
Смерть… забуття, дрімота; очікуваний спокій.
Саме тому Кіт Бейкерсфелд вирішив сьогодні накласти на себе руки.
Він мусить повернутися до диспетчерського залу. До кінця зміни ще залишалося кілька годин, а він вирішив, що сьогодні відсидить своє чергування в керуванні повітряним рухом до кінця. Був непевний чому, але це здавалося йому правильним, а Кіт завжди намагався діяти правильно, сумлінно. Можливо, ця сумлінність була його родинною рисою; вони з братом, Мелом, здавалося, завжди мали її.
Втім, коли зміна закінчиться — а разом з нею його останній обов’язок, — Кіт зможе вирушити в «О’Гейґан Інн», де перед тим, удень, зареєструвався. Там, не марнуючи часу, він вип’є сорок капсул «Нембуталу»[107] — загалом шістдесят гранів[108], — що лежать у коробочці в кишені. Він ретельно заощаджував ті капсули протягом останніх кількох місяців. Йому їх виписали для нормалізації сну, і з кожної порції пігулок, яку Наталі купувала в аптеці, Кіт обачно відкладав половину й ховав. Кілька днів тому він сходив у бібліотеку та перевірив у довіднику клінічної токсикології, що кількість «Нембуталу», яка в нього була, суттєво перевищує смертельну дозу.
Зміна має закінчитися опівночі. Незабаром після того, як Кіт прийме пігулки, сон прийде швидко й забере його назавжди. Він перевірив годинник, піднісши циферблат до зовнішнього світла. Була майже дев’ята. Повертатися зараз же до диспетчерського залу? Ні, можна ще кілька хвилин посидіти тут. Він хотів, коли піде, бути спокійним та готовим до будь-чого, що можуть таїти ці кілька останніх годин на службі.
Кіт Бейкерсфелд знову погладив ключ готелю «О’Гейґан Інн». Кімната 224.
Був дивний збіг цифр; склалося так, що номер його кімнати на сьогодні містив 24. Дехто в таке вірив — у нумерологію; окультну значущість чисел. Кіт до таких не належав, але якби вірив, то та друга й остання цифри, яким передувала двійка, могли б означати «24 вдруге».
Першою 24-ю була дата півторарічної давності. Кітові очі затуманились, як і багато разів раніше, коли він пригадував. На тій даті в його пам’яті лежало тавро каяття і страждання. В ній ховалося невичерпне джерело його похмурого духу, абсолютного відчуження. В ній таїлася причина того, чому він сьогодні накладе на себе руки.
Літній день; ранок. Четвер, двадцять четверте червня.
То був день просто створений для поетів, коханців та фотографів: із тих днів, які люди зберігають у пам’яті, щоб потім розгорнути її, наче альбом, і пригадати через багато років усе хороше, що з ними траплялося впродовж життя. У Лізбурґу, штат Вірджинія, недалеко від історичного Гарперз-Феррі[109], світанкове небо було чисте — «висота нижнього краю хмар і видимість не обмежені» — стандартна фраза метеорологів; умови такими й залишалися, з’явилися хіба кілька бавовняних пучків купчастих хмар, що довільно розсіялися по обідньому небу. Сонце гріло, та не обпікало. Ніжний легіт з Блакитного хребта[110] пахнув жимолостю.
Того ранку, дорогою на роботу — до Вашинґтонського центру керування повітряним рухом — на маршруті в Лізбурґу Кіт побачив, як цвітуть дикі троянди. Згадав рядок із Кітса, який вивчив ще в середній школі: «Бо літо сповнило…»[111] Ці слова здавалися підхожими в такий день.
Як завжди, Кіт перетнув кордон штату Вірджинія — їхав із Адамзтауна, штат Меріленд, де вони з Наталі й двома хлопчиками винаймали гарний дім. Дах його «фольксваґена» був опущений; Кіт не поспішав, насолоджуючись благодаттю повітря й сонця, а коли на горизонті замаячіла знайома низька модернова будівля Центру керування повітряним рухом, то почувався він не так напружено, як зазвичай. Пізніше Кіт міркував, чи саме це не стало причиною подальших подій.
107
109
110
111
«For summer has o’er-brimm’d their clammy cells» («Бо літо сповнило липкі чарунки») — рядок з оди англійського поета Джона Кітса (1795–1821) «До осені».