Навіть у робочому крилі — з товстими стінами та без вікон, куди ніколи не потрапляло сонячне світло, — Кітові здавалося, ніби краса літнього дня зовні якимсь чином просочилася всередину. Між приблизно сімдесятьма вдягнутими в сорочки з короткими рукавами диспетчерами на зміні відчувалася легкість, на противагу спричиненій напруженою атмосферою серйозності, що переважно панувала упродовж року. Однією з причин, мабуть, було те, що повітряний рух був не такий завантажений, як зазвичай, завдяки винятково безхмарній погоді. Багато некомерційних літаків — приватних, військових, навіть кілька авіалайнерів — летіли за ПВП — «правилами візуальних польотів», або методом «за іншими дивися та сам будь на видноті», коли пілоти стежили за своїм повітряним рухом, не повідомляючи про це диспетчерів ЦКПР на маршруті через радіозв’язок.
Вашинґтонський центр керування повітряним рухом у Лізбурґу був ключовим пунктом. З його головного диспетчерського залу керували всім повітряним рухом понад шести штатів Східного узбережжя. Загалом його диспетчерський район становив понад сто тисяч квадратних миль[112]. У цьому районі будь-який літак, що реєстрував план польоту за приладами та покидав аеропорт, потрапляв під спостереження й контроль Лізбурґа.
Він залишався під таким контролем, допоки не закінчував політ або виходив із диспетчерського району. Інформацію про літаки, що потрапляли в цей район, передавали інші центри керування повітряним рухом, яких було всього двадцять на території континентальних штатів Америки. Лізбурзький центр був одним із найзавантаженіших у країні. Він охоплював південний кінець «північно-східного коридору», який щодня обслуговував найпотужнішу концентрацію повітряного руху в світі.
Як не дивно, але Лізбурґ лежав досить далеко від найближчого аеропорту та за 45 миль[113] від Вашинґтона, якому ЦКПР завдячував назвою. Сам центр, що розміщувався в сільській місцевості Вірджинії, являв собою скупчення низьких сучасних будівель з паркінгом та з трьох боків був оточений горбистими фермерськими ділянками. Неподалік протікав невеликий струмок Булл-Ран[114] — славу якого назавжди зберегли дві битви часів Громадянської війни. Кіт Бейкерсфелд якось ходив на Булл-Ран після зміни, міркуючи над дивним та діаметральним контрастом між минулим і теперішнім Лізбурґа.
Цього ранку, незважаючи на літній день надворі, все у просторому, схожому на собор приміщенні головного диспетчерського залу працювало, як зазвичай. Уся робоча зона — більша за футбольне поле — завжди була тьмяно освітлена, щоб забезпечувати чітку видимість кількох десятків екранів індикаторів, розташованих рядами та ярусами під навислими козирками. Людина, яка вперше заходила до приміщення диспетчерського залу, насамперед зауважувала рівень шуму. Від секції польотних даних, де були розташовані громаддя комп’ютерів, різні електронні прилади й автоматичні телетайпи, здіймався безперервний шум та деренчання машинерії. З робочих місць, де сиділи диспетчери, долинав невпинний гул голосів радіообміну на різних частотах. Машинерія та людські голоси зливалися, спричиняючи постійний рівень шуму, який проникав усюди, проте дивним чином заглушувався акустичними, звукопоглинальними стінами та стелею.
Над робочим рівнем диспетчерського залу вздовж стін тягнувся оглядовий місток, куди приводили нечастих гостей, щоб ті подивилися, як усе відбувається внизу. Робота в диспетчерському залі з цього гнізда не відрізнялася від роботи на фондовій біржі. Диспетчери нечасто зводили погляд на місток, оскільки їх навчали ігнорувати будь-які чинники, що можуть послабити зосередженість на роботі, а позаяк дуже невелика кількість особливо привілейованих відвідувачів мала змогу дістатися поверху із диспетчерським залом, диспетчери рідко бачилися зі сторонніми людьми. Таким чином ця робота була не тільки напруженою, але й свого роду чернечою — оскільки сюди не брали жінок.
У кімнаті, що межувала із диспетчерським залом, Кіт скинув куртку й вийшов, одягнений у хрустку білу сорочку, що була чимось на кшталт уніформи диспетчерів керування повітряним рухом. Ніхто не знав, чому диспетчери носять білі сорочки на роботі; не було якогось припису, але більшість так робили. Дорогою до свого робочого місця він проминув інших диспетчерів, кілька колег дружно побажали йому доброго ранку, що також було досить дивно. Зазвичай негайне відчуття напруги, як тільки ти входив у робочу зону, змушувало вітатися з людьми навколо поспішним кивком або коротким «здоров!» — а інколи обходилися й без цього.
114