Вбиральня була поверхом вище; матове скло у вікнах пропускало трохи яскравого денного світла. Коли Кіт закінчив і освіжився водою, то підійшов до вікна й відчинив його. Він хотів знати, чи погода й досі така чудова, як і тоді, коли він прибув на роботу. Так і було.
З вікна на задньому фасаді будівлі він бачив — поза службовою зоною — зелені луги, дерева та польові квіти. Тепер було спекотніше. Навколо сонно дзижчали комахи.
Кіт стояв і видивлявся перед собою, усвідомлюючи, з якою нехіттю доведеться покинути це бадьоре сонячне проміння й повернутися до мороку диспетчерського залу. Він пригадав, що вже інколи мав подібні почуття — мабуть, аж надто часто; чесно кажучи, його більше турбувала не темрява того приміщення, а психічна напруга. Був час, коли він легко її переносив, якою б вона не була. Проте нині ситуація була саме такою, й часто Кітові доводилося свідомо змушувати себе дивитися їм в обличчя.
Доки Кіт Бейкерсфелд стояв біля вікна й розмірковував, реактивний «Боїнг-727» компанії «Норзвест Орієнт»[126], що йшов маршрутом із Міннеаполіса-Сент-Пола, наближався до Вашинґтона. Стюардеса на борту схилилася над літнім пасажиром. Його обличчя набуло попелястого відтінку; говорити він, здавалося, не може. Стюардеса подумала, що в нього стався або саме відбувався серцевий напад. Вона поспішила до кабіни екіпажу. За кілька секунд, діючи згідно з розпорядженнями командира, другий пілот «Норзвесту» попросив у Вашинґтонського ЦКПР дозволу на екстрену посадку, пріоритетно у Вашинґтонському національному аеропорту.
Кіт інколи застановлявся — як і зараз — над тим, скільки ще років зможе змушувати працювати свій виснажений мозок. Він обіймав посаду авіадиспетчера п’ятнадцять років. Зараз йому було тридцять вісім.
Найдепресивнішим було те, що в цій сфері ти міг висотати всі психологічні ресурси, постаріти вже в сорок п’ять-п’ятдесят, але достойної пенсії все одно доведеться чекати ще десять-п’ятнадцять років. Для багатьох диспетчерів керування повітряним рухом ті останні роки витягувалися в один немислимо виснажливий шлях, до кінця якого дійти не вдавалося.
Кіт знав — як і багато інших авіадиспетчерів, — що негативний вплив на системи організму в тих, хто працює в авіадиспетчерській службі, медицина відзначала вже давно. Службові картотеки авіаційних медиків були переповнені медичними доказами. Історії хвороб, безпосередньо пов’язані з роботою авіадиспетчерів, включали гіпертонію, інфаркти, шлункові виразки, тахікардію, нервові зриви, а також багато дрібніших захворювань. Видатні незалежні медики підтверджували такі відкриття у своїх дослідженнях. Як один з них висловився: «Авіадиспетчер проводить нервові, безсонні години щоночі, розмірковуючи, як, заради всього святого, йому вдається не дати всім тим літакам зіткнутися один з одним. Він зміг не спричинитися до катастрофи сьогодні, та чи завтрашній день буде таким же вдалим? З часом щось усередині нього — психіка, розум, а частіше і те, й інше — неминуче ламається».
Озброївшись цими й іншими знаннями, Федеральне управління цивільної авіації закликало Конгрес дозволити диспетчерам керування повітряним рухом йти на пенсію в п’ятдесят років, або після двадцяти років на службі. Двадцять років стажу авіадиспетчера, твердили лікарі, дорівнюють сорока на більшості інших посад. ФУЦА попередило законодавців: справа стосується безпеки громадськості; авіадиспетчери після більше двох десятків років стажу потенційно небезпечні. Конгрес, пригадав Кіт, проігнорував попередження й відмовився затвердити законопроєкт.
Згодом президентська комісія також відмовилася задовольнити ідею про ранню пенсію для авіадиспетчерів, і ФУЦА — що тоді було президентською агенцією — дістало наказ припинити й утриматися від аргументів. Принаймні офіційно. Приватно, однак — як було відомо Кітові та іншим, — чиновники ФУЦА у Вашинґтоні були глибоко переконані у своїй правоті; але вони передбачали, що це питання знову порушиться після авіакатастрофи або й кількох, учасниками яких будуть вимучені авіадиспетчери, а тоді вже до цього підключиться преса та громадськість.
Думки Кіта знову перемкнулися на сільську місцевість поблизу. Вона й справді була сьогодні чудовою; поля запрошували на прогулянку, навіть якщо дивитися на них з вікна вбиральні. Йому хотілося піти туди й поспати під промінням сонця. Втім, це неможливо, і крапка. Кіт розумів, що краще повернутися в диспетчерський зал. Він піде… зараз, за хвильку.