Вона досі стояла самотня, посеред розкоші «La Salle Salon» в готелі «Лейк Мічиґан Інн», де сьогодні проводився прийом преси. Розмови, що гули навколо, переважно торкалися теми снігової бурі та труднощів, з якими всі сюди діставалися; але принаймні — на відміну від Мела, подумала Сінді — вони таки дісталися. Час від часу згадувалася Арчидона, нагадуючи Сінді про те, що вона досі не дізналася, на яку саме Арчидону — в Еквадорі чи Іспанії… пішов нафіг, Меле Бейкерсфелд! Гаразд, я не така розумна, як ти, — спрямовувалася її благодійність.
Чиясь долоня торкнулася руки Сінді, пролунав люб’язний голос:
— Не п’єте, місіс Бейкерсфелд? Можна пригостити вас випивкою?
Сінді обернулась. То запитував журналіст на ім’я Дерек Іден, якого вона ледь знала. Його прізвище часто виникало в «Сан Таймз»[141]. Як і багато інших людей цієї професії, він поводився невимушено і впевнено. Сінді знала, що вони обоє звертали увагу одне на одного під час попередніх заходів.
— Гаразд, — відповіла Сінді. — Бурбон з водою, тільки з водою не переборщи. І прошу, звертайся до мене на ім’я; думаю, ти його знаєш.
— Звісно, Сінді. — Очі журналіста світилися захопленням та відкрито оцінювали її. Що ж, подумала Сінді, чому б і ні? Вона знала, що сьогодні видається привабливою; вибрала гарне вбрання та макіяж.
— Я зараз повернуся, — запевнив її Дерек Іден, — тож нікуди не йди, якщо я вже тебе знайшов. — Він цілеспрямовано пішов у бік бару.
Стоячи в очікуванні, розглядаючи «La Salle Salon», Сінді перехопила на собі погляд літньої жінки у квітчастому капелюшку. Сінді миттю тепло усміхнулася, жінка кивнула, але одразу ж перевела погляд. То була журналістка світської хроніки. Біля неї стояв фотограф, і разом вони планували світлини для макета, який, імовірно, займе цілу сторінку в завтрашній газеті. Жінка у квітчастому капелюшку зібрала разом кількох благодійних працівників з їхніми гостями, ті збилися докупи і слухняно всміхалися, намагаючись мати невимушений вигляд, та водночас втішені, що їх вибрали на цю роль. Сінді знала, чому її пропустили; на самоті вона була недостатньо важлива, хоча все було б інакше, якби приїхав Мел. У житті міста Мел посідав високий щабель. Неприємним було те, що він зовсім не переймався своїм соціальним статусом.
З іншого боку зали блимнув спалах фотоапарата; жінка в капелюшку записувала імена. Сінді мало не плакала. Вона брала участь майже в кожному благодійному заході… добровільно, важко працювала, засідала у найнудніших комітетах, виконувала невдячну роботу, від якої поважніші жінки відмовилися; і все заради того, щоб її отак обійшли увагою…
Пішов ти нахер, Меле Бейкерсфелд! Нахер зі своїм сучим снігом! І до сраки твій вимогливий, смердючий аеропорт, що руйнує наш шлюб!
Журналіст Дерек Іден уже повертався з випивкою для Сінді й для себе. Пробиваючись крізь залу, він побачив, що Сінді за ним спостерігає, та усміхнувся. Вигляд мав упевнений у собі. Якщо Сінді хоч трохи знала чоловіків, то він, мабуть, вираховує свої шанси на те, щоб переспати з нею сьогодні. Журналісти, припускала вона, знають усе про самотніх жінок, яким бракує уваги.
Сінді сама дещо обраховувала стосовно Дерека Ідена. Ледь перевалив за третій десяток, подумала вона; досить зрілий, щоб мати досвід, досить молодий, щоб його можна було навчити кількох штучок та збудитися, а це Сінді й любила. На перший погляд, привабливе тіло. Він буде уважним, можливо, ніжним, даватиме, а не тільки братиме. І він доступний; ще до того, як пішов за випивкою, він це чітко показав. Комунікація не забирала багато часу між двома досить сприйнятливими людьми з подібними бажаннями.