Але Віта не зупинялася, раз у раз повертаючись до свого запитання про відсутність її кавалера та її сестри.
Масла до вогню підлив Дмитро.
— А що такого? Діло молоде, — хіхікнув він, пожираючи вже третій шмат Яниного пирога з вишнею та збитими вершками, за який і не подумав подякувати. — Трави в полі високі, кущі у лісі густі…
Не встиг Дмитро договорити, як рипнули кухонні двері і на порозі з’явилося дві пропажі.
Ліда розчервонілася, її щоки нагадували маки, а сама вона виглядала схвильованою і щасливою.
Джемал був таким, як завжди — стриманим і впевненим, трохи напруженим.
Перепросивши за запізнення і за те, що змусили Євгена хвилюватися, він відсунув стілець для Ліди, а потім і сам сів за стіл.
Віта, незважаючи на Андрія, який намагався втримати її, але без особливого успіху, сердито вирячилася на парочку, і закричала:
— Де ви були?.. Відповідайте! Я тут ледь не збожеволіла!
— Ледь? — Джемал відправив до рота шматок пирога. — Смакота! Пальці можна проковтнути. Вітусю, ти маєш до мене якісь претензії?
Віта повагалася, перш ніж видихнути:
— Я за тебе хвилювалася, дурню! Та припини мене смикати! — це стосувалося Андрія. — Місця собі не знаходила.
Від такої різкості Андрій зніяковів. Спочатку хотів щось сказати, але передумав. Віка йому подобалася, та її поведінка була аж надто грубою. — Дивне поєднання вроди і грубості.
Натомість Джемал рішуче продовжив розмову з Вікою.
— А я й не знав, що ти вмієш хвилюватися. І ти що вважаєш, що від Ліди мені загрожує якась небезпека?
Віта грюкнула чашкою об стільницю так, що рештки чаю вихлюпнулися на скатертину.
Джемал звів брови, — у цьому вся наша Віка, — прокоментував він, — завжди думає про тих, хто після неї пратиме…
— Облиш свій дурний сарказм. Ти — мій наречений.
— Уже ні.
— Т-а-а-к?… — одночасно з Джемалом не то запитально, не то ствердно мовив Андрій.
— Себто як, ні? Що це значить?… — різко розмовляючи з Джемалом, не звертала уваги на Андрія Вікторія.
Андрій вирішив зупинитися. День, що для нього почався так гарно, закінчувався ненайкраще, але добре, що це був лише один день. — Шкода, красива жінка…
Далі стосунки з’ясовували тільки Вікторія і Джемал.
— Те, що я мав честь запропонувати Ліді руку і серце. І вона прийняла мою пропозицію.
— Що ти сказав?
— Ти прекрасно мене чула. А я добре тебе бачив.
— Коли? — пальці Вікторії, що вчепилися в край столу, побіліли, мов картопляні хробаки. — І що саме ти бачив?
— У печері, поки Ігор за мотузками ходив, як ви з Андрієм цілувалися.
— І це все? Лише на підставі цього ти одноосібно розірвав наші заручини?
— Я не насмілився вам заважати, — Віта плакала, але Джемал, що, певно, знав ціну її сльозам, залишався спокійним. — Ви так завзято радилися щодо акцій… чи ще чогось… так занурилися у фінансові глибини — я розумів, що буду зайвим.
— Ти… мерзотник… облудник… вилупок, сучий син! — у Вікторії починалася істерика. — Як ти посмів так зі мною обійтися! Як ти наважився знехтувати мною! А ти, — біле личко Віти взялося багряними плямами, і вже не здавалося аж таким чарівним, коли та накинулася на Ліду, — певно, думаєш, що перемогла? Ти мене зрадила, чуєш? Як ти могла? Добре, він, це мужик, що з нього взяти… Але ти, моя сестра! Моя рідна сестра! А Джемалові відомо, що це я попросила тебе зайнятися ним, доки… одним словом, що це — моя ідея?
— Так, відомо, — відказав Джемал. — Від самого початку. Що ж, Вікусю, тобі немає на що нарікати. Усе йде за твоїм планом, чи не так?
Ліда знітилася. Було видно, що вона відчуває провину, та, перш ніж вона встигла щось заперечити чи почати виправдовуватися, заговорив Ігор.
— Важко втрачати не Джемала, а омріяне багатство, правда ж?
— Не розумію, про що ви, — усе ще ридаючи, Віта спробувала вдати обурення. — Та від вас нічого, окрім капостей, я й не чекала. Мабуть, свої дії та думки на мене проектуєте! Усі чоловіки однакові. Та якщо вчинок Джемала ви вважаєте гідним чоловіка, то про що ми сперечаємося?..
— А в нас із вами суперечка? — тепер була черга здивуватися Ігореві. —Тоді пропоную змінити тему. Поговоримо про жінок, які, маючи нареченого, ще й далеко не бідного, на його очах заграють з іншим, ніби багатшим…
— Ніби? — на обличчі Вікторії вималювався велетенський знак запитання і здавалося вона зараз зомліє. — Але ж… хіба Андрій…
— Дамо спокій Андрієві. Він, як усі ми грішні, небайдужий до жіноцтва. Але окремі екземпляри жіноцтва — ті, що заручені — мали б пам’ятати про наречених. Ні? Бо для чого тоді тин городити?