— Та замовкніть ви врешті-решт! — загорлала Віта. — Ви мені набридли! Хто ви такий, щоб повчати мене?! Яке право маєте мені докоряти? Я не заслужила такого ставлення! Не зробила нічого поганого! За що мені це?
— Боже мій, — ніби розгублено мовив Ігор, — ви й справді у це вірите. Неймовірно, але факт. Віко, ви хоч раз у руках Біблію тримали?
— Ні. Навіщо?
— Бо там чимало цікавих речей. Прописні істини, звісно, проте від повторення вони не перестають бути істинами… Зокрема, там сказано: «якою міркою міряєте, такою і вам відміряють». За що ви докоряєте Ліді? Вона повелася з вами так, як ви поводитеся з сестрами. Око за око — Старий Завіт. І вічний закон нашого буття, на жаль чи на щастя.
— Що тут відбувається? — не витримав Євген. — Ігорю, ви, звісно, гість у моєму домі, однак цьому легко дати раду. Не прийміть це за погрозу, але я маю враження, що ви безпідставно ображаєте Вікторію.
— Безпідставно? Ви помиляєтеся. Чого-чого, а підстав для таких висновків у мене більше, ніж досить. Я не сказав жодного слова брехні чи наклепу.
— Тоді, — Геник потер скроні пальцями, немов тамуючи головний біль, — я вимагаю пояснень.
— На жаль, не можу вам їх надати. Вимагайте пояснень у Вікторії та Дмитра.
Яна смикнулась — щось тривожне промайнуло в душі.
Діма, сьорбаючи, пив чай і ні на кого не дивився.
Запанувала тривожна тиша — та, що завжди буває перед бурею.
— Щось я нічого не розумію, — розірвала тишу Анна. — Загадки якісь, ребуси… Можна ясніше?.. Віто… що з тобою?
Вікторія зблідла мов стіна. Мозок розвалювала одна-єдина думка: він усе знає, усе… Довбаний сільський Ромео… Зараз він її викаже, і тоді усьому кінець. Навряд чи банкір зрадіє, почувши про таку її поведінку, а Джемал… його вона щойно втратила. Треба щось робити, промайнула інша, рятівна думка, якось загасити цей скандал.
Віта глибоко зітхнула, мов перед стрибком у воду, і, як могла, недбало, хоча голос тремтів та зривався, процвірінькала:
— Мабуть, ви маєте рацію, Ігорю. Я занадто різко повелася… дуже гостро все це сприйняла… та, погодьтеся, мене також можна зрозуміти. Наче грім з ясного неба, Ліда і Джемал… і так скоро домовилися… Я, звичайно, бажаю їм щастя… Великого щастя… Та важко чекати, що я радітиму від цієї новини.
— Так, вас можна зрозуміти, Віко, але для цього треба бути такою ж безпринципною особою, як ви.
— Ну ось, — похмуро зауважив Євген, — нашого гостя ти не переконала. І мене теж, хоч, визнаю, експромт вийшов непоганий. А тепер спробуй ще раз, і — правду. На рахунок «три» — що тут відбувається?
— Мене покинув наречений.
— Це всі чули. А до чого тут Дмитро і твоє ставлення до сестер?
— Ну… я… — Віка завертілася, мов муха в окропі, — ти… пам’ятаєш нашу розмову про рибалення?
— Ні, — відрізав Євген.
— Як це «ні»? Ти ще казав мені, що я промахнулася, що могла б зловити справді крупну рибину, і навіть підказав одне рибне місце. Я всього лиш взяла до уваги твою пораду. А мотиви моїх дій нікого не обходять!
— Он воно що… — з полегшенням промовив Геник. Тепер і він пригадав ту напівжартівливу бесіду, де сварив сестру за корисливість і трохи підшпилював її, розпалював азарт. Вогнище вийшло, нівроку… Але з Вітою інакше не буває. І в одному він був згоден з нею — те, що вона клеїлася до банкіра, стосується тільки її. У такт своїм думкам Геник кивнув головою.
— Вікторія має рацію — це її особиста справа. Або наша, сімейна, якщо вам завгодно. І вам, Ігорю, при всій моїй повазі, нічого втручатися у родинні стосунки. Це поганий тон.
Ігор аж пополотнів. Очі у нього стали чорними, як вуглини. Обличчя видавало лють.
Яна прикрила рот долонею, тамуючи крик. Вона почала розуміти…
— То ви в курсі того, що відбувається? — дуже тихо, майже пошепки, перепитав Ігор.
— Так, — пихато мовив Євген.
— І ви не заперечуєте?
— Та чого б це? У будь-якому випадку, повторюся, вас це не обходить! Ясно?
— Ні, не ясно. Не візьму до тями, як торгівлю честю сестри можна називати сімейною справою? І так спокійно говорити про це… — Ігор аж палав від гніву. — Хтось, ну хоч хто-небудь з вас пам’ятає, що таке порядність?! Та ви у сто разів гірші від тварин. Ви — ніщо інше, як манекени!
— Ігорю, — в останній спробі відвернути невідворотне озвалася Віта, — ваша впертість тільки на шкоду. Нам усім.
— Ні. Одній людині — жінці, найкращій з усіх, кого я будь-коли бачив, моя впертість піде на користь. Хоча й завдасть болю, як мені не жаль. Яно… Яночко, якби я міг уникнути цього, я б так і зробив, не сумнівайтеся…