Шалго з подивом глянув на полковника.
— А про це і я нічого не знав.
— Та й тобі не обов'язково про все знати, — відрізав Кара, кладучи у рот шматочок м'яса. — Мені, наприклад, хотілося б знати, звідки твоя золота Ліза…
— Що там про мене?.. — відгукнулася Ліза з кухні й унесла чорну каву.
Кара глянув на неї, єхидно посміхнувся:
— Мене дуже цікавить, Лізочко, звідки ви дізнались учора після обіду, що Губер поїде у Балатонфюред?
Ліза поставила на стіл кофейник і перед тим, як відповісти, метнула запитливий погляд на Шалго. Старий дав очима знак мовчати.
— Нізвідки… Просто так, відчула, — загнулась вона. — Будь ласка, ось кава. Кому скільки цукру?
Балінт був зовсім збитий з пантелику.
— Хотів би я, нарешті, знати, де ж усе-таки був Губер: у себе в кімнаті чи в Балатонфюреді? — вигукнув він.
— У Фюреді, — потвердив полковник. — Шалго просто хотів тебе пожаліти. А даремно. Погано, що слідчі втратили слід. — Він замислився, потім, помішуючи каву, говорив далі. — А втім… Я не скидаю з рахунку і Казимира. Відомо ж, як він ненавидів того німця.
— Чекайте-но, — втрутився Шалго, — а в дитбудинку сказали, хто були батьки Казимира?
— Поки що ні — довоєнний архів не зберігся. Але Домбаї шукає тих, які працювали там на початку сорокових років.
— Нащо? — здивувалась Ліза.
— Ерне — акуратна людина, — відповів Шалго. — Гадаю, зайвого не зробить.
— Убивцю Меннела слід шукати в колі його знайомих. Про цих людей потрібно знати все. Звичайно, — полковник глянув на Балінта, — варто взяти до уваги і твою найновішу версію: я вважаю її не тільки цікавою, а й достатньо ймовірною.
— Те, що вбивця — іноземець і вже встиг виїхати з країни? — запитав Балінт. — Це не моя версія: її запропонував Гейза Салаї. Вона, безумовно, цікава.
— Настільки цікава, що в Будапешті вже працюють над списками іноземців, які двадцятого і в наступні дні залишили Угорщину.
— Грандіозна робота! — забідкався Шалго.
— Авжеж. Грандіозна і клопітка. Проте може дати результати.
Рипнула хвіртка, потім почулось, як хтось обережно зачиняє її за собою. Ліза спустилася з тераси.
— Добридень, пане Губер, — голосно привіталась вона. — Дуже мило з вашого боку, що навідались до нас. — Вона пішла назустріч гостеві й подала йому руку. — Будь ласка, проходьте.
Губер ввічливо пропустив перед собою жінку і вклонився всім присутнім.
— Сподіваюсь, не заважатиму вам?
— Що ви, аніскільки! — вигукнув Шалго. — Ви нам ніколи не заважаєте. Сідайте, будь ласка.
Балінт ввічливо встав, поступаючись місцем гостеві. Німець запротестував.
— Сідайте, сідайте, — перебив його майор. — Я саме збирався вже іти.
— Чим же вас пригостити, пане Губер? — запитав Шалго. — Лізо, дорогенька! Хліб та сіль гостеві, за традицією.
— Я пригощу вас абрикосовою горілкою, — сказала Ліза. — Це справжнісінький вогонь. Варто покуштувати, пане. Бідолашний пан Меннел перед смертю випив кілька чарок і вже після третьої заспівав «Еріку»[11].
Губер посміхнувся:
— Віктор Меннел був дужо тактовною людиною. Мабуть, він співав «Еріку», щоб не хвилювати вас.
— Як це розуміти, пане? — спитав Кара.
— Гадаю, якби він заспівав «Інтернаціонал», то це просто приголомшило б пана Шалго, чи не так?
Ліза, розставляючи на столі чарки, зітхнула:
— Боже, боже! Він дійсно був дуже тактовний! Хай йому земля пухом. Дозволите налити?
— Не заперечую.
Ліза наповнила чарки, попросила пробачення і вийшла в кухню.
Чоловіки випили. Шалго поцікавився у Губера, як ідуть переговори.
— Сьогодні увечері підпишемо угоду, — відповів Губер. — Правда, ви про це знаєте не гірше від мене.
— Дійсно, — згодився Шалго. — Я зовсім забув. Хоч професор уже й згадував про це.
— А ваші справи як просуваються? — спитав Губер полковника. — Кажуть, кількох людей уже затримано?