-- Ти хто? Чому втікаєш? – запитав Кроне.
Росіянин пробелькотів щось нерозбірливе, а тоді істерично заридав.
-- Що з твоїм підрозділом?
-- Нема вже мого полку, танки згоріли, палали люди…
Здавалося, що запитання поставлені російською, дещо заспокоїли солдата, хоча кілька разів тільки чобіт “двієчника” на його горлі не дав йому втекти. Полонений зовсім не звертав уваги на приставлене до його грудей дуло вінчестера. Так, наче в нього були гірші проблеми… Кроне намагався продовжити допит, але єдиною реакцією росіянина були розпачливі спроби зірватися з землі. Усвідомивши, що більше нічого не дізнається, ткнув його дулом в сонячне сплетіння і перевернувши знов на живіт, схопив за край шолома, шарпнув енергійно назад. Хруст зламаного хребта пролунав не голосніше, ніж звук тріснутої під каблуком гілки.
Старанно обшукавши труп, Кроне затягнув його в зарості. Трофеї були не надто вражаючі – в кишенях вбитого він знайшов тільки бинт, розпочату пачку сухарів, кілька жіночих ювелірних прикрас і золоту каблучку з написом “1938 – Я.М. на вічність”. Він викинув намисто і якісь сережки, але – подумавши – надів на палець каблучку. Було б ідіотизмом не скористатися нагодою, адже один з комплектів документів Кроне був виписаний на Яна Мазурка.
Готуючи вечерю, він намагався не думати про незнайомого власника каблучки, для якого вічність тривала неповних два роки, проте золота дрібничка дивно подразнювала середній палець, хоча й не була надто тісною. Кроне сподівався, що вона, чи він загинули швидко і без болю, а робітничо-селянській армії не вистачило часу, щоб отримати від того задоволення…
Ніч була винятково холодною і хоча офіцер вкрився передбачливо прихопленою ковдрою, йому докучав озноб, який змінювався кошмарами, його часто будили таємничі звуки лісового життя. Вранці йому не хотілося снідати, він тільки випив кави, заправленої краплиною коньяку. Сполоснувшись в струмочку, що тік неподалік, він вирішив підійти до траси. Він хотів оглянути покинуте втікачами спорядження, а також здобути трохи кори верби. Та остання – а на узбіччі дороги росли верби, впереміж з тополями – повинна усунути постійний озноб і запобігти ймовірній хворобі. В теперішній ситуації навіть звичайна застуда могла йому дорого обійтися. Кроне пам‘ятав, як один з його друзів потрапив в руки НКВД, перебуваючи в чудово виконаній криївці за фальшивою стіною. Через нещасливий збіг обставин, під час обшуку в будинку на нього напав приступ кашлю…
Всівшись на гілці дуба, яку він використовував для спостереження, Кроне побачив, що доки сягало око траса була порожня. В бінокль він зауважив гармату, що стирчала в канаві, вози з артилерійськими набоями й розкинуті по траві невеличкі пакунки. Може в них знайдеться щось корисне? Йому були потрібні харчі, ліки, а навіть чоботи – ті, в яких він виїхав не годилися для прогулянок по вибоїстих дорогах. За тиждень, чи два вони розлізуться. Вбитий росіянин носив взуття принаймні на два розміри менше, Кроне був змушений шукати далі, тим більше, що не відомо, як довго йому доведеться втікати. Врешті-решт було потрібно вияснити причину дивної поведінки фронтових підрозділів. Чому частини, які ще становили певну бойову силу, відступали, навіть не намагаючись приготувати засідку, прикрити відступ? З того, що бачив “двієчник”, виникало, що солдати зберегли елементарну дисципліну, відступали організовано, просто в цьому всьому відчувалася якась незрозуміла паніка. Може покинуті втікачами речі допоможуть йому розв‘язати цю загадку?
Без поспіху, з готовим до пострілу вінчестером, прикриваючись кущами й поодинокими деревами, він почав наближатися до траси. Тільки зараз він зауважив, що тиша аж дзвенить у вухах – замовкли навіть птахи. Закусивши губи, витягнув бінокль і ще раз перевірив дорогу – порожня. Не дивлячись на це його інстинкт бив на сполох, Кроне не залишало відчуття, що небезпека поряд. Після коротких роздумів він побіг в бік покинутої гармати, якщо втікачі залишили щось корисне, то саме там. Проте на возі біля стодвадцятиміліметрової гармати Шнайдера були тільки набої, а в траві навколо валялися порожні скриньки від боєприпасів до кулемета. В аптечці, ще лежала під кущем ліщини, він знайшов тільки пляшечку йоду. Кроне сердито вилаявся і перейшов на другий бік траси – там принаймні він здобуде кору верби, гіркий настій повинен відігнати хворобу. Тоді він відчув це – аромат дивних, важких парфумів, змішаний з запахом жіночої шкіри, чи то волосся? Бентежний і чуттєвий, а в той самий час якийсь інший, чужий, він не викликав еротичних асоціацій. Кроне блискавично повернувся, вбив дуло пістолета в живіт жінки, що стояла в нього за спиною.