-- Своїм ментором? Справедливою людиною? – запитав гірко Маршал. – Я не був ані одним, ні другим. Але я викликав тебе не для цього. Ти офіцер і людина честі, а я твій командир. Тому ти мене вислухаєш, а також зробиш все від тебе залежне, щоб виконати мої накази.
-- Одягнути парадний мундир, поки сюди не прийшли росіяни? З усіма нагородами? – запитав насмішкувато “двієчник”. – Бо війну ми вже програли!
Йому відповів сухий сміх Пілсудського.
-- Річ у тому, що ми ще зовсім не програли, тільки завдяки тобі нам завдадуть остаточної поразки…
Відкинувши будь-яку видимість ввічливості, розлючений офіцер опустився перед кріслом на одне коліно, щоб поглянути Маршалові в обличчя.
-- Якщо Ви маєте намір продовжувати про моє так зване “програмування”, то… -- Керівник Держави жестом обірвав його, і Кроне наперекір собі – послушно замовк.
-- Ні, справа не в цьому, -- відповів змученим тоном, майже промурмотів Пілсудський. – Ти не зрадник і тебе не запрограмували росіяни. Справа зовсім в іншому. Розумієш, ми на шляху до перемоги в цій війні…
Підпухлі очі чоловіка в кріслі гарячково сяяли, бліде, вкрите мережею блакитних прожилок обличчя вкрилося потом.
-- Коменданте, я покличу лікаря…
-- Ні, -- гаркнув Пілсудський і схопив офіцера за зап‘ястя. – Я не збожеволів, поглянь на карту!
-- І що я там побачу! – крикнув Кроне, вириваючи руку. – Кольорові кружальця?!
-- Янку, я прошу тебе… Дай мені кілька хвилин.
“Двієчник” зірвався з місця і підійшов до вікна, затискаючи кулаки.
-- Гаразд, -- буркнув. – Я слухаю.
-- Знаєш, в чому полягає техніка, яку застосовують німці?
-- Вони діють на психіку. Пробуджують волю до боротьби за фюрера, усувають страх і людські почуття. Солдат повинен сліпо виконувати накази, бути відважним і безжальним.
-- Так. Я наказав Наркєвичу вивчити можливості, які дають подібні апарати. От йому і вдалося… Наперекір усім очікуванням.
-- Не зрозумів? Адже ми нічого такого не робили. – Кроне насупив брови. – Я знав би.
-- Ми не мавпували німців. Йодко-Наркєвич пішов дальше, значно дальше.
Несподівано “двієчник” пригадав собі недавню розмову з науковцем, дивний натяк про якийсь таємничий прилад.
-- Як і з процедурами, які застосовують німці, сигнал передається за допомогою радіохвиль. Ти знаєш, що від початку війни, о сімнадцятій двадцять всі слухають радіо?
Кроне кивнув головою – дійсно, щоденна передача, в якій повідомляли про найновіші накази Головнокомандувача, була, мабуть, найпопулярнішою програмою Польського Радіо.
-- Статистичні дані вказують, що в нас два мільйони радіоприймачів, -- продовжував Пілсудський. – Цього достатньо, щоб бути певним, що моє послання вислухають всі, або майже всі. Жменька, яка цього уникне, не матиме жодного впливу на події…
-- Яке послання?!
-- Те, яке я проголошу сьогодні о сімнадцятій двадцять, коли солдати й цивільні всядуться перед радіоприймачами. Жінки, діти, старші люди, -- простогнав Маршал, закриваючи обличчя руками.
-- Що це дасть? Ви натхнете їх волею до боротьби? На це вже надто пізно.
-- Не зовсім… Німці зосередили зусилля, намагаючись викликати довіру до фюрера, Гітлер періодично бере участь в радіопередачах, а підключена до передавачів одична апаратура забезпечує, щоб його слова сприймалися беззаперечно і викликали потрібні йому емоції. Наркєвич… назвав свій прилад “Ловець Душ” і налаштував на мій, тільки мій голос. Коли я закличу до боротьби, апарат понівечить психіку слухачів, знищить її та направить на єдину мету: вбивати. Німці зупинилися на півдорозі; вважали, що достатньо посилити те, чого можна добитися звичайними методами: солдат буде краще воювати, робітник на заводі докладе більше зусиль до праці й нікому, абсолютно нікому не спаде на гадку ставити під сумнів накази фюрера.
Маршал на мить замовк, важко дихаючи, незграбним рухом витер з чола піт.
-- Ми тренуємо солдата, щоб він вмів вбивати, вже після його першого бою знаємо, що у відповідній ситуації він це зробить, але цивільний, навіть такий, у якого є відповідні нахили – досконала стрільба чи володіння шаблею… Його психіка йому цього не дозволить. Однак… Уяви собі жінку, яка впевнена, що її зганьбили, що на її очах вбили дітей… І вона запалає жагою помсти. Сильною, непереборною жагою помсти. Вона не дбатиме про своє життя, бажатиме тільки вбити якомога більше ворогів, перш, ніж померти… Уяви собі юнаків, на очах яких ґвалтували їхніх матерів і сестер, чи принаймні переконаних в цьому, які це пам‘ятають, бо вони не усвідомлюють, що хтось маніпулював їхнім розумом… Всі вони висиплють на вже зайнятих німцями й росіянами територіях, як армія розлючених мурашок, повстануть і почнуть вбивати. Ні, це не буде бездумний амок! Вони знайдуть приховані склади зі зброєю, в них прокинеться інстинкт, який буде підказувати, як вбивати. Тоді на спантеличені, перелякані підрозділи ворога вдарять наче бич божий наші війська. Ті, які ми досі берегли, за підтримки цивільних, людей, для яких кожна істота в чужому мундирі буде смертельним ворогом…