Створюються кооперативи, люди самi собi начальство. Микита теж горить бажанням, та що робити без початкового капiталу? Он пiд горою працював кооператив по виробництву шлакоблокiв — це ж будiвельний матерiал, дефiцит, який люди, як-то кажуть, з руками вiдривають. Людям користь, i кооператорам добро. Але ж вони починали не з голими руками. Хлопцi збирали грошi на автомобiлi, а вклали їх у будiвництво примiтивного пристрою. Якщо ж поталанить Микитi Єгоровичу зi скарбами на днi, вiн має на метi купити машину, про яку вiн прочитав у журналi. Американцi зробили такий пересувний апарат, що робить цеглу чи блоки з будь-якого матерiалу, з пiску, з камiння чи навiть з глини, а то й чорнозему. I не треба нi цементу, нi гравiю чи жужелицi. Пiдiгнав машину пiд кручу, увiмкнув електричний двигун i все. Металевi лапи самi гребуть з кручi пiсок чи креймахи, збризкують якоюсь клейкою речовиною, пресують i викидають готову продукцiю.
I машина недорого коштує, всього сорок тисяч доларiв, це, як на комерцiйнi цiни, бiля двохсот сорока тисяч карбованцiв. Для простого смертного дорогувато, але ж яка машина! З нею всiх конкурентiв можна заткнути за пояс i вийти в мiльйонери прямим курсом. Ось для чого згодились би скарби, що лежать на днi озера без дiла.
Такi думки додавали сил i бажання працювати. Звичайно, з помiчниками про це нi гу-гу, малi ще займатися бiзнесом. Хоча, там у них, як-то кажуть, за бугром, бiзнес не вважається кримiналом, навпаки його прищiплюють з малих лiт. Може, тому вони й живуть по-людськи. Доки нашi акселерати шикуються на лiнiйках у таборах та цiлуються поза кущами, там такi їхнi ровесники займаються дiлом, входять в життя не утриманцями, що сидять на шиї у тата i держави, а повноправними громадянами, якi працюють, i мають…
Може, й своїх залучити до пошукiв? А що це дасть? Працюють вони й без того завзято, а на випадок невдачi, буде велике розчарування. Нi, мабуть, не треба. Робимо батискаф — спробу зануритися пiд воду. Якщо все гаразд, тодi будемо обдумувати подальшi плани, пов'язанi з морем.
Микита думав про хлопцiв, навiть гадки не маючи, що саме в цей час вони якраз перемивають його кiсточки. Дiвчаткам нiчого робити, i вони прийшли до хлопцiв у майстерню. Вони лише спостерiгали спочатку за дiями ровесникiв, слухали їхнi технiчнi розмови.
— А краще б зробити два отвори для рук, — мiркував Боцман. — Це ж просто, два отвори у бочцi, приварюємо два патрубки коротенькi, на них надiваємо гумовi гофрованi труби, на кiнцях — гумовi рукавицi.
— Просто та не дуже! — заперечував Володя. — Де ти вiзьмеш такi гумовi та ще й гофрованi труби? Ну, рукавицi, ясно, можна дiстати в електрикiв. А як прикрiпити трубу до металевого патрубка?
— Це елементарно. На хомутики вiзьмемо…
Каринка розглядала оцинковану бочку з привареними петлями, з отвором i квадратним вiконцем, до якого Володя пiдганяв прозору пластину плексигласу, з повагою, дивилася, як на щось недосяжне для її розуму, а Рая все морщила носика й намагалася причепитися будь до кого, пiдколоти, висловити свою недовiру. Одне слово, зануда та й годi.
— I в цьому вiдрi ви хочете пiд воду? — смикала вона плечиком. — Цiкаво, хто ж наважиться залiзти в цю мишоловку?
— Та я! — вигукнув Василько.
— Хiба що!
— Думаєш, тому, що малий? — втрутився в розмову Володя.
— Нi, тому що дурний ще, не розумiє.
— Тодi сам полiзу!
— Ой, теж менi Дiоген! — засмiялася Рая штучним смiхом. — Як же ти там помiстишся, хiба що частинами? — I знову смiх.
Володя не витримав i ловкими рухами забрався у бочку, присiв навпочiпки. Рая пiдiйшла ближче, зазирнула, нiби не вiрила, що бочка має дно, i, знизивши плечима, мовила:
— I все одно у вас нiчого не вийде.
— Ти так думаєш?
— Переконана. Самi ви нуль без палочки, а оцей ваш генеральний побавиться тиждень-другий i майне свiт за очi!
— Чого це вiн майне?
— А чого майнув Валентин Костянтинович?
— Ну, здрастє! Прирiвняла. Валентин Костянтинович одружився.
— Ви думаєте, що цей не може одружитись?
Останнiй аргумент примусив всiх замислитись. Рая торжествувала. Вона ходила вiд верстака до бочки, вiд бочки до стовпа з тисками, на яких Володя, затиснувши болта, прикручував гайку. Рая продовжувала:
— Одружиться ваш Микита Єгорович i тю-тю-у!
— Та ми й без нього, — почав було Володя, та Рая перебила.
— Опустите пiд воду бочку?
— Не вiриш?
— Чому? Вiрю. Опустити можна, та пiдняти як?
— Лебiдкою, як же ще! Бочка ж на ланцюгу.
— А як ланцюг обiрветься?
— Ой, та ну тебе! — вiдмахнувся Володя. — А як, а як!..
В цей час до дворика пiд'їхав на старенькому велосипедi чорнобородий дiдуган — сторож дач. Поставив машину в холодок i почав приглядатися до бочки, де Боцман прилагоджував гумову прокладку пiд патрубок.
— I що це буде? Чи секрет?
— Батискаф! — пояснив Василько, оскiльки старшi мовчали, а дiд чекав вiдповiдi. — Пiд воду пiрнати! Такий пiдводний човен! На дно опускається i там…
— Що?! — насторожився старий.
— Будемо ракiв ловити, — невдоволено пояснив Боцман, не любив, коли питають пiд руку.
— I якого бiса пiд водою робити? На сушi мало мiсця? — бурчав старий. — Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?
— Як це порожню? — дивувався Василько. — Там буду я!
— Так, — мовила Iринка. — Це наш акванавт.
— Акванавт? — повторив незнайоме слово сторож i додав недбало: — Сопливий. Я скажу батьковi, то вiн швидко наведе порядок. Пiд воду закортiло, нiби землi їм мало…