Мною оволоділа дивна злість і навіть відчай, бо я не знав, яке право має цей Шенколюк так говорити, і не знав, чому він говорить так саме зі мною.
Сьогодні чудовий день, середина вересня 2011 року. Я щойно вчора нарешті переїхав від батьків у свою квартиру, яка понад десять років стояла необжитою. Перебираючи старе лахміття, я знайшов у шафі мій магнітофон, залишений тут ще в дитинстві. Касет не було, тому я, недовго думаючи, пішов на барахолку поблизу парку, що в центрі, і купив собі в якогось волоцюги десяток різноманітних касет. Тепер я помалу відпивав із пляшки коньяк, куплений з нагоди новосілля, і наводив лад у квартирі. Кілька касет я прослухав, тепер настала черга наступної. Увімкнувши її, я і почув цей голос.
Продавець намахав мене, сказавши, що на касеті ранні записи гурту Nirvana.
«…по-друге, якщо ти це слухаєш, значить мене вже просто немає з-поміж живих. Уже кілька років я серйозно хворію і тепер розумію, що мені залишилося недовго. Не шкодую зовсім, бо прожив хоча й відносно недовге життя, але таке насичене, що тобі, виродку, і не снилося...»
Після першої ж хвилини прослуховування я відчув, як у мені закипає агресія до цього безликого мудака, який, уже померлий, поливав мене брудом. На столі, маневруючи поміж крихтами ранкового батона, бігали мухи, час від часу злітаючи, роблячи коло кімнатою і повертаючись назад. Я вдарив долонею по лакованій поверхні стола і вбив одну з них. Це дало незначне полегшення. На другу образу, що пролунала з вуст мертвого Шенколюка, я зреагував трохи млявіше, — голос гіпнотизував, підкорював собі. Щось подібне я завжди відчуваю, коли телевізійні диктори мають повідомити якусь трагічну новину. В моїх нутрощах від неусвідомленого страху заворушилися холодні металеві деталі, але тієї ж миті я дав собі обіцянку дослухати до кінця. Розмова з померлими — штука серйозна.
«…зараз я дещо розповім, і тобі потім доведеться із цим жити. Мене абсолютно не турбує, хочеш ти це все знати чи не хочеш. Якщо ця плівка потрапила до тебе — вважай це долею, я нізащо не відпущу тебе. Будь готовий. Утім, якщо не готовий — мені по барабану, я в будь-якому разі це все тобі розповім, бо вже майже двадцять років ні з ким не спілкувався нормально.
Отже, я говоритиму про останню третину свого життя, яку я прожив, зникнувши, напевно, з будь-яких записів в домових книжках та податкових інспекціях, переставши бути громадянином цієї дивної держави, не роблячи для неї нічого, власне, нічого не потребуючи від неї навзамін.
Не знаю, що з тобою було в 1991-му, припускаю, що тебе і взагалі на світі ще могло не бути, та й байдуже. Те, що сталося тоді, було подією з-поміж тих, що стаються раз на сто років, коли не рідше. Подія планетарного масштабу, із безліччю передумов, варіантів розвитку і особливо — наслідків. Як ти вже здогадуєшся, виродку, розвалився СРСР. Ця імперія зла, несамовите гніздо тоталітаризму, держава, якої боялося півсвіту і перед якою інші півсвіту — з власної волі чи вимушено — повзали на колінах, просто перестала існувати. В один день все зламалося, розсипалось, розпалося на закривавлені, ще теплі шматки і відразу ж почало гнити. Сморід заволік широченні терени. Від Балтики до Тихого океану людям просто нічим було дихати, хоча вони саме тоді найбільше волали про свіжий вітер. Так-так, люди завжди волають про свіжий вітер саме тоді, коли їхні легені наповнюються хворобливим, липким замінником повітря, не помічав?..»
Я вперше зловив себе на думці, що розумію хоча б мінімальну частину того, про що він каже. Зовсім недавно Україна святкувала двадцяту річницю незалежності. Я тоді від самого ранку вийшов у центр міста і в одному з подвір’їв наштовхнувся на кілька автозаків, ясна річ, приготованих для найактивніших під час свята людей. Усередині сиділи молоді хлопці, їхні очі напружено стежили за територією подвір’я. Вони одразу засікли мене у вишиванці — з автівки зістрибнуло на землю кілька людей і рушили в мій бік. Мені нічого було боятись, я не зробив нічого протизаконного, тому наївно подумав, що вони просто хочуть щось спитати, тож і стояв без жодних внутрішніх голосів у голові, які б завважували, як зменшується між нами відстань, або ж благали звалювати, поки не пізно. Їх було троє, один — напевно, за старшого — залишився трохи осторонь, другий зайшов мені за спину, і за секунду я відчув, як гумова палиця перетискає мою горлянку. Я хотів щось сказати, чи, може, навіть прокричати, але своїми ж словами і вдавився — повітря не пройшло далі палиці, що перетисла кадик. Я вчепився руками в цю гуму, і її холод струмом пройшовся моїм тілом — від кінчиків пальців до п’ят. Зробилося страшно. Невимовно страшно. Я відчув, як шкіра обличчя вмить напружилась і перетворилася на скам’янілу маску. Найгірше обличчя має жах — це вам може сказати кожен, хто бодай раз був ладен померти від страху.