-- Ми не будемо писати одне одному? – запитала вона, нездатна повірити. – Між нами все закінчилося?
-- Я напишу тобі з Антіохії, якщо матиму якісь новини про твого батька. Я напишу тобі, якщо ти або Аквітанія будете в небезпеці, але краще, щоб ти звикла – тепер між нами буде тільки тиша, -- змусив я себе сказати, хоча почувався так, немов вголос проголошував якусь страшну єресь.
Було небезпечно переписуватися, наші послання читатимуть шпигуни й зрадники. Лія завжди була палкою в своїх листах, відколи я був безбородим хлопчиськом мені доводилося спалювати її гарячі повідомлення після того, як я запам‘ятав їх. Ми не могли так ризикувати.
-- … і тому ти витатуюєш мені наш родовий девіз. Настав час, щоб я його не забувала, правда? – сказала вона, вказуючи на шкіряну сумку.
Я кивнув і мовчки почав витягувати голку і чорнило.
“ Пора вже починати, -- сказав я собі. – Це потрібно зробити.”
-- Отже, тут Рай вмирає. Звідси мій дядько, Раймундо де Пуатьє, вирушає назустріч своїй непевній долі в Святій Землі, -- продекламувала вона вголос, можливо щоб переконати себе, що зміст, який супроводжував ці дивні звуки, був справжнім.
Лія повністю роздягнулася і мовчки підставила плече. Я намалював три “S”, які своєю чергою витатуював мені брат, коли я досягнув віку для бойового хрещення.
Вона витримала біль, як достойна учениця стоїків. Я ніколи не чув, щоб вона скаржилася коли впала чи на зубний біль. Татуювання не могло вирвати з неї жодної скарги.
Закінчивши, я змастив почервонілу і чорну шкіру маззю. Тоді вона пройшла гола перед мною і, на мій жах, занурилася в ставку разом з іншими демонами.
-- Що ти витворяєш? – вигукнув я перелякано. Лія не була схильна до дитячої бравади, від мого брата вона успадкувала практичний здоровий глузд. – Ця риба не стане поважати тебе за те, що ти годувала її все життя. Вони пожирали людей, овець і корів.
-- Знаю, -- тільки й сказала вона, її тіло вже в темній воді.
-- Хай тобі чорт… -- вилаявся я і простягнув меч у піхвах, щоб вона схопилася. – Вилізай звідти!
-- Ходи, роздягайся і ходи. Я хочу тобі дещо показати.
-- Покажи мені звідси.
Вона ігнорувала мій наказ.
-- Ми не такі як інші, Раю. Ми – аквітанці, ми з роду Трубадура і жахливої бабусі Філіппи. Навіть ця хижа риба не відважиться з‘їсти нас і отруїтися нашою кров‘ю. Ходи, я впевнена, що вони чують запах отрути, я тобі покажу.
-- Клянуся фалосом Юди, ти прекрасна навіть за мить до того, як тебе зжеруть.
-- Ходи, я сказала! Тобі наказує герцогиня, -- наполягала вона вже сердито. – Я востаннє хочу відчути тебе між ногами.
-- Гаразд, -- здався я врешті. – Але тримай мій меч напоготові, у випадку, якщо побачиш, що наближається плавець, кидай меч в нього. Не хочеться вирушати в Святу Землю накульгуючи.
-- Чи я колись хибила, тим більше з такої відстані?
-- Тільки перших десять років, -- був змушений признати я в той час, як позбувався туніки й панталонів.
-- Отож-бо, -- зробила вона висновок. – Ти займися своєю справою, мій солодкий Раю. Жодна риба не посміє вкусити тебе за чоловічу гідність, я прослідкую.
Якою теплою була вода і якою ніжною шкіра в неї між стегнами. Ми обоє знали, що тільки мого язика буде недостатньо, ці скажені атаки, коли вода в ставку розходилася хвилями навколо наших тіл.
Скільки гніву в її очах, бо я покидав її, скільки люті, що ми не змогли стриматися, коли спрацював інстинкт з таким знайомим, уже древнім жаром.
Ми виросли звиваючись, кусаючи одне одного. Що такого могла зробити з нашими тілами риба, чого ми вже не зробили самі? Вони навіть не наблизилися, в цю мить це ми пожирали себе.
Лії довелося закрити мені рота, бо мій стогін міг налякати всіх аквітанських ластівок.
Так все було, хоча не існує хронік, які це підтверджують: перш ніж покинути Ставок Диявола ми востаннє взяли одне одного серед води й лілій, з люттю і нестерпним болем.
А на моїй совісті брехня, про що я промовчав: ”кривавий орел”, древні тортури людей з півночі. Я не зміг ствердити чи труп, який я бачив, належав моєму братові, але я волів не розповідати Лії про жахливу знахідку, про те, що дикий вбивця зробив з тим трупом.
4 П‘ять матерів
ХЛОПЧИК
За десятки років до вбивства герцога Аквітанського
Ця історія починається з болю. Дикого болю хлопчика, якому лишень шість літ, коли його покинули в лісі далеко від всього відомого йому світу. Під покровом ночі кілька тіней перехрестилося, залишаючи його уві сні, і пішли тим же шляхом, що й прийшли, щоб повернутись до свого звичного пекла, перш ніж хтось зауважить їхню відсутність. Одна з тіней з солодкими словами змусила його випити ландаум, з надією, що малюк не страждатиме від того, що чекало на нього в темряві.