— Покажи пашпорт!
Я понуро стис губи й одвернувся. З цього йому й треба було почати.
— Паспорт? Вот ето — правільний вопрос! — похвалив Антип. — Да... так імєнно слєдовало і начать. Но без грубостєй, вєжліво, строго. Да... Но тєбє ми всьо такі нє покажем... Тєбє нєльзя. Ісправніку, становому єщо можна, но ніжніє чіни не могут смотрєть...
Тимчасом надбігла друга частина погоні: дядьки й дітвора. Дітвора зараз же поховалась за ноги дядьків і визирала з-за них, як з-за дерев.
Дядьки шепотілись і поглядали на нас. Всі сопли від швидкої ходи.
— Ну, када так, так марш! Нічого тут! — хитнув рішуче стражник головою. — Рушайте, Данило!
— Подожді, не торопісь... — поважно простягнув руку до Данила Антип і повернувся до стражника: — єщо раз спрашіваю: по какому поводу ти позволяєш сєбє останавлівать прохожіх на дорогє?
— Семенюк! — раптом підняв голову стражник до дядьків. — Ето вони?
Серед голів, одна посміхнулась, хитнулась і промовила:
— Вони самі!.. Оттой, нижчий, кидав до мене, а вищий у церкву...
—Что «кидав»? — здивовано спитав Антип. Я теж непорозуміло дививсь навкруги.
— Уже забули? — добродушно посміхнулась голова Семенюка. — Бамажечки... З красними печатями... Прокламації.
Всі гостро дивились на нас.
Але якби ці дядьки разом з стражником раптом перевернулись у Китайську депутацію, що нас закликала-б на царство до їх — на лиці Антипа не виявилось би більшого здивовання, ніж тепер.
Ні страху, ні ніяковости, а тільки здивовання. Видно, що чоловік всього сподівався, але прокламацій...
Він глянув на мене, на стражника, на дядьків. Я теж глянув на його, на стражника, на дядьків.
— Как ти сказал, мужічок? — нарешті вимовив Антип до Семенюкової голови.
— А так, як чув...
— Прокламації?
— Атож...
Антип глянув на мене, я на його.
— Ви что-нібудь понімаєтє, Ксєнофонт Сократовіч?
Чого йому спало на думку так історично прозвати мене, я не мав часу ні думати, ні дивуватись, але стиснув плечима й промовив:
— Нічеґо не понімаю... Діоґен Емпедокловіч!
— Странно... Очень странно... Так, значіт, в вашей дєрєвнє ету ночь билі разбросани прокламації?
Стражник пильно дививсь на його. Але Антипові ніколи було займатись переглядуванням з якимсь там стражником.
— Отвєчай же, когда тєбя спрашівают? — нетерпляче й строго крикнув він.
— Та ти што кричиш? Диви, сволоч. Лазить тут, приставляє всякі манери та ще й... Ступай січас. Данило, тягніть того.
Данило несміло взяв мене за руку. Я строго глянув на його і він пустив її.
Стражник чогось почував себе страшенно розсердженим; навіть ображеним. Але Антип мовчки строго дививсь на його і не рушавсь. Потім помалу повернувся до здивованих голів дядьків і, найшовши гостреньке, добродушно-іронічне лице Семенюка, уважно й строго спитав:
— І ти, значіт, утвєрждаєш, что ми разбрасивалі прокламації?
— Атож... Утверждаю... — насмішкувато хитнув Семенюк головою.
— Своїмі глазамі відєл?
— Своїми. Не позиченими.
Говорив він упевнено, але на нас чекаюче — пильно дивилося декільки пар серйозних очей.
— Хорошо. Твоя фамілія Сємєнюк? Ксєнофонт Сократович, — поважно й строго повернувсь до мене Антип, — запомнітє: вот етот крєстьянін с пєпєльной бородкой і... — він знову пильно озирнув Семенюка, — і сєримі глазамі називаєтся Сємєнюком.
— Ну, та що буде? — посміхнувся Семенюк, але по лиці йому пробігло щось тривожне. Він глянув на стражника, на Данила, на нас.
— То будєт, — різко й строго повернувся до його Антип, — что биваєт тєм, кто дайот фальшівиє показанія. Ти етім отвлєкаєш начальство от настоящіх прєступніков. Ти — укриваєш їх. Понял? Ну, ідьом в дєрєвню.
Більше об’яснятись він не хотів. Справа виявилась настільки серйозно, що він мусів поспішати в село.
Він пішов. Потім несподівано повернувсь до стражника й сказав:
— Хоть і груб, но службу свою ісполняєш хорошо. Молодчіна... Ксєнофонт Сократовіч, у вас єсть папіроси?
Я вийняв цигарки, ми зупинились і закурили.
Погоня наша переглядалась. Стражник пильно й хмуро позирав на нас. Похвалу Антипову він вислухав мовчки, не посміхаючись, тільки скоса подивляючись то на мене, то на Антипа.
Власне кажучи, я стільки-ж розумів тепер Антипа, як і вся погоня. Хіба що одні хлопчики ні в чому не сумнівались і твердо були переконані, що спіймано щось страшне. Тому радісно бігли поперед нас, підтягували нашвидку штанці й кричали:
— Піймали! Піймали!
Йшли всі мовчки. Часом Антип повертав до мене своє виточене, суховате лице з блідим носом і говорив що-небудь заплутане, де часто попадалось ім’я губернатора або поліцмейстера. Говорив заклопотано, щось міркуючи про їх, турбуючись, що не зможе сповістить їх про щось.