— Свідєтєлі єсть?
— Та що ви йому базікать там даєте? — раптом зачувся позаду густий обурений голос. — Він їм баки забиває, а вони роти пороззявляли. В мордяку йому сукиному сину, та й уся розправа!
Ми всі озирнулись. В кутку стояв високий гарний дядько з чорною пишною бородою і сердито насупленими бровами. Одягнений був добре, очевидячки сільський багатій.
Антип ніби не розібрав, звідки йшов голос. Прижмуривши очі, він водив ними по юрбі. Нарешті, наглядівши багатія, аж перегнув до його голову й з спокійною погрозою спитав:
— Ето ти, кажется, сказал?
Багатій ще більше розсердився.
— А ти на кого це тикаєш? Халамидро. Я тебе, як тикну тут, так аж ногами вкриєшся!
— Та бить їх... Чого там! В мордяку! — зачулись за ним сердиті голоси з юрби.
Антип вирівнявсь і, ніби нічого не чуючи, строго коротко кинув до багатія:
— Как фамілія?
Ніхто, очевидячки, нічого подібного не ждав. Всі притихли й стали переглядатись, хто з усмішкою, а хто з непокійним непорозумінням.
Але багатій аж почервонів ввесь.
— Та ти хто такий, що хвамілії спрашуєш?! Твоя як хвамілія?
Антипове лице ще більше стало холодним, невблагано-грізним.
— Нє хочеш сказать? Хорошо. Староста, ти за ето отвєчаєш отдєльно. Ето ти замєть сєбє... А тєпєрь...
Він помалу, повільно й з таким виглядом, який ясно говорив, що він не хотів, але примушений це зробити, підняв руку, засунув її за пазуху і урочисто, повагом, вийняв свою... велику записну книжку, в якій вів рахунок своїм видаткам і прибуткам. Так же помалу розгорнув її, витягнув олівець і звернувсь до багатія:
— Єщо раз спрашіваю, как твоя фамілія?
Як тільки в руках Антипа з’явилась книжка, в присуствії раптом стало надзвичайно тихо. Посмішок уже не виднілось. Очі всіх, як головки булавок до магніту, повернулись і вп’ялись у книжку. Староста то бігав стурбованим поглядом по присуствії; то знов зупинявсь на книжці. Видно, рішуче був збитий з пантелику.
Стражник непокійно заворушився, обсмикнув свою казенну сіру сорочку і взявсь рукою за шаблю, ніби хотів стати «смирно».
А багатій з червоного зробився жовтим і очі його були вже не сердиті, а немов злякані, немов знепокоєні.
Всі стояли, як загіпнотизовані.
Я зрозумів, що треба кувати залізо, поки гаряче. Враз схопився, озирнувся, підхопив табуретку й підставив Антипові.
— Ізвольтє, прісєсть, Діоґен Емпедокловіч. Может бить черніла подать вам?
— Да-а... Черніла би лучше...
Я з готовністю кинувсь до столу, схопив з його все і одною рукою подав ручку, а в другій став держати чорнило. Він помалу умокнув ручку й наготовивсь писати.
— Так нє желаєш сказать своєй фамілії? — повернувсь до багатія. Той ворохнувсь, але я не дав йому нічого сказать. Швидко повернувшись до Данила, що стояв біля мене зо зляканими, витрищеними очима й з ломакою, я зробив строге лице й хутко крикнув:
— Как фамілія етого чорного? Скоро!
— Клим Сидоренко! — машинально випалив Данило, широко дивлячись на мене.
— Кліментій Сідоренко, Діоґен Емпедоклович, — угодливо нахилився я до Антипа.
— Ага! Отлічно... Хорошо... Клє...мєн...тій... Сі...до...рен...ко... Хорошо. Как називаєтся ето сєлєніе?
— Как називаєтся ето селеніє? — строго звернувсь я до стражника.
— Мандріковка, — злегка вирівнявсь стражник, напружено слідкуючи за Антиповою рукою.
— Мандріковка, Діоґен Емпедокловіч!..
Староста ще більш стурбувався. Ззаду почалась шамотня. Видно було, як поспішно один за одним дядьки просковзували в двері й юрба ріділа.
— Так, хорошо...
Староста раптом пригладив волосся, прокашлявся й, несміло глянувши на книжку, промовив:
— Ну, хорошо, господа... Позвольте ж спроситьця вас, хто ж ви такії будете?
Антип не зразу одповів. Устав, вернув мені ручку і, закриваючи книжки, повернувсь до старости.
— Кто ми такіє, ґолубчік, ми скажем ісправніку. Понял? Ісправніку ето скажем. Ето, кажется, здєсь Міхаіл Андрєіч ісправніком? — повернувсь він до мене. — Ах, нєт, Міхаіл Андрєіч в другом уєздє... Да, мой мілий, кто ми такіє, ти ето скоро узнаєш. Да... Ну-с, ми готови. Давайте понятих і можно отправляться. Только я просіл би нєпрємєнно с намі отправіть етоґо ґосподіна... как єго?... — він зазирнув до себе в книжку, — етоґо Сідоренка. І затєм тоґо, которий утвєрждаєт, что ми разбрасивалі прокламації. Как єґо? Мм... Семенюк, кажется! Да, да. Так вот і єґо тоже. Ґдє он?
Я хутко повернувсь і почав шукать очима Семенюка.
— Ґдє, Семенюк?
Семенюк стояв десь аж у задньому кутку. Всі зараз же розступились, даючи йому дорогу й поглядаючи то на його, то на нас.