Я — робітник і селянин
Мій дід ще був у Профсоюзі.
Коли згадаю «п’ятий рік»,
Моя душа гарцює в тузі...
Після цього віршу всім стане ясно, що автор уже має виразне обличчя, і лишається тільки дивуватись, чому ще й досі немає збірки його творів. Оце й є ввесь той шлях, який повинен пройти кожний, хто починає писати, щоб зробитися справжнім письменником.
А втім, мушу застерегти молодого автора. Тільки-но він візьметься за перо, на нього вже пантрують критики. Критикам — що? Вони щось наче паразити. Нема того, щоб самому написати який вірш чи роман, ні — критики жиють із того, що хтось напише, а вони вилають. Такий уже вони народ невдячний.
Вони ніяк не хотять розуміти, що без вас, молоді письменники, їм би — край. (Ну кого-б їм тоді лаяти)? Так ні-ж! Хоч як добре напишіть, критик усе одно до чогось причепиться: і те не так, і тут слід виправити, і там краще-б инакше. Виходить, ніби ви ще й винуваті. Проте, не журіться, друже! Коли на літвечірці критики, а то й уся публіка, почнуть вас на всі заставки «крити» (до речи, слово «крити», мабуть, походить від «критик», а може й навпаки), ви маєте проти них великий аргумент. Вам треба спокійно на останнє встати, важко зідхнути й сказати:
— Мене ніхто не розуміє... який жаль, що маси не дійшли ще своїм ростом до щаблів моєї творчости!
Перед цим спасує кожний критик, і перемога буде ваша.
Петро Котик.
– Купіть, громадянине, солов’я. Артист!
– А чому-ж він не співає?
– Він, бачите, у мене заслужений.
(«Смех.»)
– Чи ви знаєте-ж хоч трохи бухгальтерію?
– Ні. Але мене добре знає Іван Петрович. Ось і записка від нього.
(«Бегем.»)
У ТРУДШКОЛІ
Селянин прийшов до вчителя просити за свою доньку-школярку.
— Зробіть уже ласку, Іване Митрофановичу, вивчіть мою Степаниду письму, а отих коників, що ви їй загадали зробити, я і сам їй настругаю.
Ручкання, що його годі розірвати.
ПТАШКА БОЖА
«Птичка божия не знает
Ни заботы, ни труда,
Хлопотливо не свивает
Долголетнего гнезда».
Зі старої дитячої читанки.
Пташку, що про неї мовитимемо далі, не можна уявляти собі так: барвисті крильця, чепурний дзьобик, веселе щебетання десь на дереві в гайочку від сходу до заходу сонця. Наша пташка — це тільки фігуральний вислів. Різницю між першою і другим треба розуміти.
Тоді — чому пташка?
Це, звісно, не легко зрозуміти, якщо не взяти якусь таку пташку (фігуральну) й не поставити її перед ясні очі читачеві. В цьому тим більша потреба є, що отаких фігуральних пташок чимало. Вони — без усякого пір’я, навпаки — в гарно пошитих штанях і піджаках, й на ногах у них не кігті, а черевички шиммі.
Ото й усієї різниці.
А далі пішла сама схожість:
«... не знает ни заботы, ни труда,
Хлопотливо не свивает
Долголетнего гнезда».
Тов. Колонтай для ніжної характеристики тих, кого ми звемо пташкою божою, вживає иншого образу:
— Бджілки трудові.
Та ми з тов. Колонтай не погоджуємось: бджілки трудові є створіння безстатеві, безпритульних вони не плодять, і ні окремим індивідуумам, ні цілому суспільству шкоди не завдають.
Так ось — про пташку божу.
Шура Буржин не сидить на місці. Така в нього служба: скажімо, цукротрестівський агент у справі доручень. Сьогодні він у Маріуполі вантажить цукор, завтра в Дніпропетровському здає звіт, післязавтра в Кривому Розі приймає встаткування для цукроварні, далі — в Харкові: там справ чимало. А потім... Та хіба-ж мало є міст на Україні. Що-ж їх перераховувати? Не географію-ж; пишемо, а про пташку божу — Шуру Буржина розповідаємо.