Одначе в родині Борхесів (схоже, за негласною згодою) письменницький провал Хорхе Ґільєрмо пояснювали іншою причиною — ранньою сліпотою. Отож ми підходимо до кульмінації нашої драми — в тому ж таки «Автобіографічному есеї» Борхес написав: «Уже змалку, коли батька вразила сліпота, в нашій родині негласно вважалося, що я маю здійснити в літературі те, чого обставини не дозволили здійснити батькові. Це було самозрозумілим (а така впевненість значно сильніша за просто висловлені побажання). Всі очікували, що я стану письменником».
Ось тут вона й лежить — загадка-розгадка генія Хорхе Луїса Борхеса. Короткозорий та хворобливий хлопчик, методично цькований у школі своїми аргентинськими ровесниками, хлопчик, чиїм улюбленим місцем був дім, найкращим другом — молодша сестра, а найзбудливішим враженням дитинства — батькова бібліотека, починає писати в шість чи сім років. Народжений у сім’ї, багатій на військових, він змалку вважає свою книжність і нездатність до дій за сором; у сімдесят один рік визнаний цілим світом митець напише: «Все своє дитинство я вважав, що любити мене було б не надто справедливо. Мені здавалося, що я негідний особливої прихильності, і, пригадую, в дні свого народження я потерпав від сорому, бо мене осипали подарунками, а я вважав, що нічого не зробив, аби на них заслуговувати, — що я просто шахрай». Цей хлопчик, що ніжно любить м’якого та розумного батька і не менш ніжно — дбайливу матір (яка до своїх останніх днів — а померла Леонор Борхес у віці 99 років — була його вірним другом і головним помічником у кар’єрі), отримує місію — завершити розпочате батьком. І виконує цю місію блискуче.
Але нам усім залишається тільки гадати, як саме впорався зі своїм надзавданням геній і в чому саме полягало його геніальне обдаровання — чи в незрівнянному письменницькому хисті, а чи в таланті до неповторного ошуканства? Чи не виявився Хорхе Луїс Борхес найвидатнішим шахраєм світової літератури — чи не залишився тим, ким і почувався в дитячі роки?
Це крамольне на перший погляд запитання, по-перше, зародилось аж ніяк не на сторінках цієї статті, а по-друге, хоч як не дивно, анітрохи не применшує геніальності митця. Щоби зрозуміти цю начебто суперечливу тезу, варто уважніше придивитися, як саме Борхес шукав шляхів до здійснення заповітної родинної мрії.
Хоч слава і прийшла до нього через оригінальні напівхудожні нариси, в молоді роки Борхес концентрував свою увагу здебільшого на поезії. Перші серйозні спроби та помітні здобутки в цій галузі прийшли під час перебування родини в Європі — 1914 року родина переїхала туди з Аргентини, оскільки батько намагався лікувати прогресуючу сліпоту у відомого женевського лікаря. Ще в Швейцарії, здобувши диплом бакалавра, Борхес спробував писати сонети англійською та французькою мовами, і, за його власними словами, перші були «жалюгідним наслідуванням Вордсворта», а другі — «імітацією символістської поезії». Перший вірш Борхеса, що вийшов друком, також вочевидь не відзначався новизною — це була поезія під назвою «Гімн морю», в якій молодий Борхес «щосили намагався бути Волтом Вітменом» (власне, Вітмен на все життя залишився для письменника вкрай впливовою фігурою в світовій літературі). Коли 1921 року сім’я повернулася до Буенос-Айреса, Борхес, вражений виглядом рідного міста, таким незнайомим після років розлуки, створив свою першу повноцінну книгу віршів — «Пристрасть до Буенос-Айреса», в якій він, за власним зізнанням, «наслідував іспанське сімнадцяте століття».
На перший погляд, у таких іронічних згадках про період раннього мавпування нема нічого особливого, адже чимало видатних персоналій світового письменства в юності грішили закоханим копіюванням своїх кумирів, а в старості доброзичливо кепкували над колишніми захопленнями. Проте на сторінках того самого цитованого есея Борхес пише про значно пізніший, уже геть не екзальтований період — про повернення до віршування, яке спричинила сліпота, — і знову відверто і спокійно говорить про наслідування: «Я вважав, що взяв тут собі за вчителя Луґонеса, але, коли ці вірші були прочитані моїми друзями, мені сказали, що, на жаль, вони зовсім не схожі на ті, що писав він». Наслідування для Борхеса — зовсім не «гріх юності», а повноправний, гідний поваги митецький прийом. «Гріх юності» полягав не в наслідуванні як такому, а в тому, що ці імітації були «жалюгідними». Митець, що мав у літературі замінити власного батька, ніколи не вбачав злочину в тому, щоби бути кимось іншим, а не самим собою.