Власне, «містифікації та псевдонариси», як іменував свої новаторські есеї сам Борхес, принесли йому не менше (якщо не більше) слави, ніж «справжні оповідання», до яких сам письменник ставився явно прихильніше. Жонглювання та жартування присутні тут іще сильніше, хоча помітити їх, можливо, навіть важче. Ці «містифікації» або збудовані на фундаменті правди, або ж бездоганно імітують її. При цьому зміни, які Борхес вносить до фактів, подекуди такі несподівані і з читацького погляду нелогічні, що запідозрити текст у викривленні істини вкрай важко. Взяти для прикладу новелу «Вдова Чінґа, піратка» зі збірки «Всесвітня історія підлоти». Читачеві, не обізнаному з історією світового піратства, цей витриманий у науково-популярному стилі есей, що подекуди спалахує таємничими, гіпнотизуючими художніми зворотами, може здатися цілковитою вигадкою, — не кожному відомо, що під «веселим Роджером» інколи й справді заправляли дами. Втім, тут якраз усе кришталево чисто — всі згадані в нарисі хвацькі пані дійсно існували в реальності й промишляли морським грабунком. Але сама історія мадам Чінґ (мадам Цзін, Чжен Ши, Цзин Ши — як тільки не транслітерують із китайської її ім’я) забарвлена у Борхеса в набагато шляхетніші, суворіші й у той самий час менш інтригуючі тони, аніж події, що мали місце насправді. Аргентинець забуває згадати, що до одруження зі славетним піратом Чінґом майбутня гроза морів була проституткою. Оминає він увагою й пікантну любовну інтригу, цілком у дусі незбагненного Сходу: після смерті чоловіка вдова зійшлась із Чжан Бао, молодиком, якого вони з Чінґом раніше усиновили — за деякими джерелами, попередньо викравши у справжніх батьків (і який, за деякими джерелами, спершу встиг побувати в коханцях у самого передчасно загиблого пана Чінґа). Зате, презирливо відвернувшись від традиційно інтригуючих хитросплетінь чужого інтимного життя, Борхес несподівано романтизує загибель славного пірата: замість того, щоб відповідно до історичної правди банально віддати Богові душу під час шторму, пан Чінґ стає жертвою вишуканого замаху. Але, як бачите, оцінити всі ці мікрозміни сюжету здатний тільки той, хто на момент прочитання нарису знатиме історію найуспішнішої китайської піратки в подробицях.
Схожими є й інші оповіді цієї збірки — в цілому правдиві, вони то тут, то там інкрустовані іронічними іскрами вигадки. І обов’язково яка-небудь зблисне яскравіше, відкриє свою оманливу, насмішкувату природу, й після цього до кожної дати, до кожного імені й факту придивляєшся пильно й недовірливо, так, як намацуєш наступну сходинку на непевній дерев’яній драбині. І поки ти зайнятий принижуванням, розгляданням та намацуванням, маестро Борхес підсуває тобі наступний жарт — посеред фіктивних історій про відомих людей він вміло ховає правдиву історію про людей невідомих. Той, хто знайомий зі змістом «Автобіографічного есею», згадає, що скромно прилаштоване в самому кінці збірки оповідання «Чоловік із рожевого перехрестя» було написане Борхесом під впливом смерті дона Ніколаса Паредеса, «колишнього політичного боса та професійного картяра Північної околиці». Письменнику захотілося зберегти щось почуте від цієї людини, в її колоритній оповідній манері, — і ось перед нами трохи простомовна байка, що аж сочиться аргентинською екзотикою, відчайдушним життям та безглуздою смертю. Ось перед нами правда, так гарно замаскована серед вигадок, що й сама стає просто барвистою фантазією. Ще одне тонке кепкування маестро над своїм читачем.