Отож він винайшов шлях перетворення читання в писання — і, сам того, певно, не бажаючи, відкрив кожному читачу шлях до творення літератури, зруйнував кордони між читацьким і письменницьким існуванням. Нагромаджуючи в текстах свої бібліофільські загадки, Борхес фактично запросив кожного свого читача до співавторства, адже кожен розуміє його есеї в тій мірі, в якій спромагається розв’язати авторські головоломки. Звідтоді минуло багато десятків років — і нині без співавторства читача й письменника літературний твір просто не уявляється.
Певна річ, нововідкритим шляхом подались юрмища книголюбів — підкорювати фортецю красного письменства, що безславно впала завдяки бездоганній агентурній роботі Хорхе Луїса Борхеса. Але подальші десятиріччя продемонстрували, що хоч механізм цитування, компіляції та містифікації загалом зрозумілий і легко відтворюваний, писання більшості послідовників Борхеса виглядають на тлі його оповідань приблизно так, як фартушки, зшиті дівчатами на уроках праці, — поруч із колекціями haute couture з Паризького тижня моди. Для того, щоби вдало компілювати і перекручувати, посилатися та недоговорювати, треба не просто прочитати величезну кількість книжок — треба все життя читати один-єдиний, нескінченний текст. Текст, розділами, абзацами, реченнями якого є і безсмертний роман далекого Сервантеса, й філософські труди Шопенгауера, й чужі, але жадані європейському серцю казки винахідливої Шахразади, й вірші відчайдуха Вітмена, й життя аргентинських ґаучо, й бесіди з вірними, освіченими, талановитими друзями, яких у житті Борхеса виявилося чимало. Тих, хто навчився цитувати й натякати, після цього геніального облудника з’явилося чимало, а от тих, хто справді бачить світ як текст і все життя читає його як товстелезну книгу, — і досі одиниці.
Твори багатьох малопомітних авторів являють собою сильно розгалужений гіпертекст, але він вочевидь складався натужно, з обдумуванням кожної алюзії, з навмисним наміром втелющити в книгу що-небудь зарозуміле, що не до снаги необізнаному з тією чи іншою вузькою сферою читачеві. Як наслідок, такий текст залишається мертвим каталогом колись прочитаних автором рідкісних талмудів. Борхес же у своїх «містифікаціях» виглядає, якщо мені вибачать таке вульгарне порівняння, барменом-віртуозом, який блискавично змішує складний коктейль, навпомацки підхоплюючи знайомі пляшки зі знайомих місць. Борхесу не треба думати над алюзіями, він і так мислить ними, і тому кожен із нас неухильно вірить в існування його сухого, віртуального світу.
Стосовно алюзій варто зауважити про ще один аспект. Навряд чи Борхес ставив таке собі за мету — схоже, єдине, що він дійсно свідомо ставив собі за мету, так це справдити сподівання родини, — але в результаті його читацька місія виявилася ширшою, ніж здається на перший погляд. Оповідання Борхеса, власне, не змушують читати Борхеса, — вони просто змушують читати. Вперше, вдруге, вп’яте зіткнувшись із тим, що над тобою, молодим ерудитом, вишукано і безкарно познущалися, згодувавши тобі філігранно замасковану брехню, яку ти, можливо, самостійно транслюватимеш далі, видаючи її за істину, починаєш, що називається, дмухати на воду. Кожне ім’я, дата, а тим більше назва джерела пробуджують у тобі гарячкове бажання заритися з головою в Інтернет, домашню бібліотеку, давно забуті університетські підручники, Велику радянську енциклопедію — та хоч у Зоар та Книгу Перемін, аби тільки вони повідали тобі, чи не забрехався на цей раз шановний маестро. В результаті на сумлінне читання одного нарису йде цілий день, але за цей день у твою голову завантажується рекордна кількість невідомої тобі доти інформації. Якби мене попросили визначити найстараннішого просвітника людства, це був би не Дідро, не Руссо і не Вольтер, а Хорхе Луїс Борхес.