Ці сумніви спонукали мене додати ще два есеї, які доповнюють або виправляють мій текст: «Метафора» — 1952 р.; «Циклічний час» — 1943 р.
Майже неймовірний читач або читач, якого взагалі не буде, «Кенінґів» може з метою одержання додаткових відомостей зазирнути до посібника «Середньовічні германські літератури», якого я написав у співавторстві з Марією Естер Васкес. Принагідно я вважаю за потрібне згадати про ще дві монографії, які мають безпосередній стосунок до цієї теми: «Die Kenningar der Skaldert»[17], Leipzig, 1921; «Die Altenglishen Kenningar»[18], Hale, 1938, написані Гертою Маркардт (Herta Marquardt).
«Наближення до Альмотасима» я написав 1935 р.; незадовго перед його написанням я прочитав «The Sacred Fount»[19] (1901), що має до певної міри аналогічний сюжет. Оповідач, у тонко написаній новелі Джеймса, намагається дослідити, чи у В впадають А або С; у «У наближенні до Альмотасима» він передчуває або вгадує через В далеке існування Z, про якого В нічого не знає.
Заслуга чи провина воскресіння цих сторінок, безперечно, вплине не на мою карму, а на карму мого великодушного і наполегливого друга Хосе Едмундо Клементе.
X. Л. Б.
Історія вічності
У тому уривку з «Еннеад», де ставиться питання про природу часу й автор намагається дати їй визначення, стверджується, що спочатку треба зрозуміти, що таке вічність, бо — як усім відомо — вона модель і архетип часу. Таке початкове застереження, якщо ми повіримо в його щирість, схоже, усуває будь-яку надію порозумітися з тим, хто це написав. Адже саме час становить для нас проблему, проблему трепетну й нагальну, можливо, найжиттєвішу проблему метафізики; що ж до вічності, то вона для нас гра або зневірена надія. У Платоновому «Тимеї» ми читаємо, що час — рухливий образ вічності, і ця думка анітрохи не спроможна похитнути загальну переконаність у тому, що вічність — образ, утворений із субстанції часу. Саме цей образ, це недоладне слово, навкруг якого точиться стільки суперечок, я й маю намір описати в його історичному контексті.
Поставивши з ніг на голову метод Плотіна{63} (єдиний спосіб ним скористатися), я почну з того, що пригадаю все темне й малозрозуміле, пов’язане з часом, цією метафізичною, природною таємницею, яка передує вічності, адже вічність — дочка людей. Одне з таких темних місць, не найзагадковіше, але від цього не менш таємниче, стосується напрямку часу. Усі вважають, що він плине з минулого в майбутнє, але не менш логічним буде й протилежне припущення, виражене в поетичних рядках Міґеля де Унамуно{64}:
Обидві гіпотези однаково ймовірні — й однаково недоступні для перевірки. Бредлі{65} заперечує обидві й висуває свою власну концепцію: майбутнє треба виключити, бо воно — штучна конструкція, яку створюють наші надії, а «актуальне» звести до агонії нинішнього моменту, який розпадається і зникає в минулому. Цей відхід у минуле, схоже, збігається з періодами занепаду та наступу банальності, тоді як будь-яка активність спрямовує нас у майбутнє… Бредлі заперечує майбутнє; одна з філософських шкіл Індії заперечує теперішнє, вважаючи його чимось непоясненним. «Апельсин або ось-ось відірветься від гілки, або вже лежить на землі, — стверджують ці дивні вульгаризатори. — Ніхто не бачить, як він падає».
Існують й інші труднощі, пов’язані з часом. Одна з них, можливо, найбільша, — це узгодити індивідуальний час кожної особи із загальним математичним часом, і саме вона стала предметом загального обговорення під час недавнього захоплення теорією відносності, й усі це пам’ятають — або пам’ятають, що пам’ятали зовсім недавно. (Я формулюю цю проблему так, дещо її видозмінюючи: якщо час — це процес, який відбувається в мозку, то як він може відбуватись однаково в мізках тисяч людей або навіть у мізках двох різних людей?) Ще одна проблема описана елеатами{66} — вона виникає внаслідок заперечення ними руху. Її можна викласти в таких словах: неможливо, щоб за вісімсот років проминув термін у чотирнадцять хвилин, бо необхідно, щоб раніше проминули сім хвилин, а перед сімома хвилинами — три хвилини з половиною, а перед трьома хвилинами з половиною — одна хвилина і три четвертих і так до нескінченності, а тому чотирнадцять хвилин ніколи не проминуть. Расел{67} відкидає цей аргумент, стверджуючи, що нескінченні числа цілком реальні та що в них немає нічого незвичайного, що вони даються відразу, за визначенням, а не як границя нескінченного процесу числення. Ці неймовірно великі числа Расела добре відповідають нашому уявленню про вічність, яку також не можна визначити через перелік її частин.