Передмова
«Прочитай мене…»
Колись давно — майже півтораста років тому, коли й прабабусі твоєї не було ще на світі, — жила собі в Англії дівчинка на ймення Аліса Ліддел.
Аліса мала тата, маму, двох сестричок і кицьку Діну. А ще вона мала гувернантку, яка мешкала в них у домі спеціально, аби навчати сестричок Ліддел добрих манер. Бо ж не так-то воно легко навіть якщо ти вже опанувала всі чотири арифметичні дії й умієш провідміняти іменник «миша», — запам'ятати назубок усі незліченні правила щоденної ґречності: як робити при знайомстві кніксен, і як за столом ніколи не брати першого кусня собі (навіть коли на солодке подають сливовий пудинґ!), і як ніколи не забалакувати першою до дорослих, а мовчати, доки вони самі не заговорять до тебе, і як розмовляти правильною й гарною мовою, без жоднісінького слова-паразита (ти ж знаєш, як важко їх позбутися, усіх отих «ну» і «карочє»)… На кожен твій крок існує якесь неписане правило: порушиш — зостанешся не тільки без десерту, а й без обіду взагалі!
Атож, тогочасною Англією правила королева Вікторія, і правила вона довше за будь-кого з британських королів — аж шістдесят чотири роки: від 1837-го по 1901-й, так що ціла та доба згодом дістала в історії назву «вікторіанської». Коли англійці тепер кажуть на щось чи на когось «вікторіанський», це те саме, що сказати — незворушний і застебнутий на всі ґудзики.
Ось у таку добу й випало жити Алісі Ліддел.
Майже всі ігри тоді були тихі й малорухливі, мовби придумані зумисне, щоб діти якомога менше бігали та якомога менше зчиняли галасу Та не дуже й побігаєш у такому вбранні, як тоді одягали дівчаток — зашнуровуючи й застібаючи на сотні ґудзичків та гапличків! Найвідповіднішим для них вважався крокет — дуже поштива гра, в яку не гребувала грати навіть королева. Гравці статечно й неквапно походжали по зеленій галявці, по черзі заганяючи великими, як хокейні ключки, молотками маленькі м'ячики до маленьких пронумерованих ворітець. Але й така забава випадала далеко не щодня. Переважно чемні дівчатка просиджували тихо, як мишки, за іграми настільними — картами або шахами.
Хоч Аліса й була дівчинкою безперечно чемною і добре вчилася в школі, й слухняно завчала напам'ять десятки неймовірно нудних та повчальних віршиків із шкільної читанки, — проте вона не вельми любила довго сидіти на одному місці. Її цікавило геть усе на світі, і невситима її допитливість раз у раз брала гору над добрим вихованням.
І ось тут настав час розповісти про найголовніше. Про те, що, крім тата, мами, сестер, гувернантки й кицьки Діни, в Аліси Ліддел був улюблений і вірний друг — пан Чарлі. Тобто насправді його звали Чарльз Лутвідж Доджсон, а що він трохи затинався, то, рекомендуючись незнайомим, вимовляв своє прізвище як «До-до-доджсон», тож сестрички Ліддел і прозвали його — Додо (так зветься один вимерлий вид великих, смішних і незграбних птахів). Але пан Чарлі нітрохи на таке прізвисько не ображався, бо, сам бувши неабияким витівником, залюбки перекручував на різні лади не тільки власне ім'я, а й всі імена, назви, пісеньки й віршики, які лиш трапляли йому на слух — особливо ж довжелезні занудні поемища з Алісиної читанки.
Дівчатка падали зо сміху (а гувернантка їхня в цей час, мабуть, губи кусала від злості!), коли милий, любенький-дорогенький Чарлі-Додо починав бавити їх своїми віршовими дражнилками. Та хіба тільки дражнилками! Невтомний на прекумедні вигадки, в усіх іграх він був Алісі та її сестрам найпершим товаришем — дарма що в гості приходив як товариш їхнього тата. Адже пан Чарлі був не просто собі Додо, а професор найславнішого університету Англії — Оксфордського, і викладав математику й логіку в тому самому коледжі Христової Церкви, де Алісин тато був деканом. Ба більше — професор Доджсон мав священицький сан! І такий поважний чоловік, підтикавши довгу чорну рясу, годинами бігає по лужку та регочеться з дітлахами!
«Не інакше як світ кінчається!» — нишком обурювалась Алісина вікторіанська гувернантка, але що вона могла вдіяти?
Дорослі здебільшого таки вважали професора диваком, хоч він і написав для них силу-силенну премудрих книжок з математики й логіки. Коли скласти всі ті книжки докупи, то за все професорове життя (а помер він 1898 року, мавши 66 літ) набереться близько двохсот томиків, тобто аж п'ять полиць — ціла тобі бібліотека! І зовсім осібно — на окремій полиці — стоятимуть кілька, що не містять ні формул, ні креслень, і підписані не справжнім професоровим іменем, а псевдонімом — Льюїс Керрол. А вже серед тих найосібнішими будуть оці дві повісті про Алісу, що їх ти тримаєш зараз у руках.