— У тебе є хто-небудь з корвунчанських евенків, Васю?
— А що?
— Термінова телеграма експедиції Чуриліна. Вони зараз на вершині Корвунчана.
— Корвунчанських немає, проте завтра поїде Інокентій до себе на Бугаріхту. Хлопець хороший, п’ятдесят кілометрів зайвих зробить, особливо якщо ти йому скажеш.
— Пішли вдвох його шукати, я зразу й віддам йому телеграму.
На широку долину річки Нюкуорак, в трьохстах кілометрах від Туринської культбази, спускались присмерки. Пологі схили їжились ялиновим лісом, який понуро чорнів унизу. На плоскому горбі, що заставляв з півночі кругле болото верхніх джерел, було ще зовсім ясно. Між рідкими модринами стояли чотири темно-зелених палатки, а перед ними, на рівній площадці, укритій світло-сірим оленячим мохом, горіло багаття. Вогню майже не було видно. Густий коричнюватий дим з різким, запаморочливим запахом багульнику[4] розпливався в спокійному повітрі. Праворуч площадки височіла купа в’ючних ящиків, торб, тюків та сідел. Хмара мошки та комарів висіла круг костра, за спинами людей. Ті, що сиділи навколо багаття, намагались тримати голови на грані диму й чистого повітря, яке давало можливість дихати і в той же час рятувало від погані, що вперто лізла в очі, ніс і вуха.
— Чай готовий! — промовила чорна, що наскрізь прокоптилася димом, людина й зняла з вогню велике відро, наповнене темно-бурою рідиною.
Кожний з тих, що сиділи навколо багаття, озброївся об’ємистим кухлем і взяв по величезному тунгуському коржику, важкому та твердому, — своєрідний хлібний «концентрат» Мошка вкривала поверхню гарячого чаю сірим нальотом, який доводилося здувати через край кухля. Люди з насолодою посьорбували чай, перекидаючись короткими фразами.
В нечасте подзвякування калатал коней, які розбрелися внизу, вплівся розмірений віддалений дзвін.
— Слухайте, товариші, здається, наші йдуть?
Молодь кинулася до палаток за рушницями. Зустріч загонів однієї експедиції після довгої розлуки завжди буває урочистим моментом в житті тайгових дослідників. Присмерки гне не встигли згуститися, як на великій галявині північного схилу вододілу з’явилась низка худих, стомлених коней, що повільно піднімалися вгору Обідрані в’юки, обв’язані розсотаними мотузками, свідчили про довгий шлях через густі зарості…
Загриміли постріли. Прибулі відповіли безладним залпом. До палаток під’їхала похмура дебела людина, геофізик, начальник маятникового загону. Він важко зліз з коня. Шия його була абияк обмотана брудним бинтом. Він підняв з обличчя чорну сітку і пішов назустріч начальнику експедиції Чурнліну — високій, чисто вибритій людині.
— Привіт, товаришу Чурилін, — глухо сказав геофізик у відповідь на дружнє привітання начальника.
— От добре, якраз на чай. Ну, що цікавого?
— Дещо є, а довелося важко. Я захворів, трьох коней загубили…
— Що з вами?
— Погань якась, — мошка роз’їла, всюди запалення.
— Чухалися?
— Та ще б не чухатися! — сердито пробурчав геофізик у відповідь на докірливий погляд Чуриліна. — В мене шкіра не така дублена, як у вас. Тепер не знаю, як піду в наступний маршрут.
Чурилін розпорядився видати всім потроху з дорогоцінного запасу спирту. Прибулі також розмістилися навколо багаття. Гучні веселі голоси перебивали один одного, розповідаючи про різноманітні пригоди. Начальник експедиції сів поряд з геофізиком, який, випивши чаю та закусивши, трохи пом’якшав та опам’ятався.
— Модесте Африкановичу, жадаю ваших повідомлень!
Геофізик розповів про пройдений ним маршрут, що широким кутом охопив район від ріки Джеромо до вершини Вілючана. На цьому шляху йому пощастило зробити більше двадцяти вимірів сили ваги[5].
— Всюди досить великі позитивні аномалії[6], шістдесят, вісімдесят. Але ось в одному місці я зробив навіть три виміри підряд на невеликих відстанях. Вийшло… — геофізик зробив паузу.
— Не томіть, Модесте Африкановичу, — швидко сказав Чурилін.
Геофізик задоволено посміхнувся й продовжував:
— Вийшло двісті…
— Ого!
— Почекайте: двісті сімдесят і триста п’ять!
— Де? — схвильовано скрикнув Чурилін.
— Амнунначі… Широке низьке плато, суцільна болотистість, на захід від Мойєрокану.
— Мойєрокану! От тобі й на!
Розмови коло багаття затихли. Новоприбулі розійшлися спати. Тільки співробітники Чуриліна, що відпочили за чотириденну стоянку, залишались біля вогнища, з цікавістю прислухаючись до розмови начальника з геофізиком.