Брагінська (зітхає). Так… у кожного власна мука…
Лія (бере її за руку). Але сліпі очі навчили мене дивитись не в лице, а в душу людині… Здається мені, що й твоя душа схвильована якимось спогадом… Про щось і жахливе… і разом солодке…
Брагінська (здивовано). Ти справді чарівниця! Відкіля ти знаєш?
Лія (пригадує). Стривай… кому це я ворожила… востаннє… тоді, в тій корчмі!.. (Радісно). Ах, надумала! Тому молодому музиці, що питав мене, чи побачить він дівчину, що дала йому золотий наперсток.
Брагінська (схоплюється, вражена, і відступає, хрестячись). Єзус, Марія! Ти чарівниця! Ти велика чарівниця!
Лія (спокійно, без будь-якого здивування). Так це ти та дівчина, що дала йому золотий наперсток… (Мрійно). О, ти повинна бути прекрасною, як зоря… Як королівна чарівної казки, бо такою невимовною ласкою, так ніжно й ясно, мов золота струна, дзвенів його голос, коли він говорив про тебе…
Брагінська (забувши свій страх, знов сідає на табурет і бере її руку). Ти бачила, ти розмовляла з нимі Ну, то скажи ж, скажи ж мерщій, який він, мій рицар, мій коханий, єдиний, що за ним занудьгувало моє серце! Де ти його зустріла?.. Куди він їхав?.. У якому він був убранні, чи були з ним інші рицарі? Може, ти знаєш, як він зветься! Ах! Адже ти не могла його бачити… бо ти ж сліпа. Господи, єдина людина зустріла того, кого я шукаю так довго, — і та сліпа. (Жваво). Але ж ти чула, що він казав про мене?
Лія. Він розмовляв про тебе з такою журбою і ласкою. і хоч не бачила я його лиця, але тільки в прекрасної людини може бути такий чарівний, як музика, голос…
Брагінська. Так, так, він прекрасний, як місяць.
Лія. Він казав, що віддасть життя, щоб тільки побачити тебе хоч на єдину хвилину… А що було потім, — не пам'ятаю… Знаю тільки, що мені його стало так жаль, бо я зрозуміла тоді, що не принесе йому щастя твій наперсток… і зараз мені здається, що не його ти кохаєш, а якусь мрію, що склала твоя душа…
Брагінська (мрійно). Так… це була чудова мрія…
Лія. і зараз ти питала про нього не так, як питають про рідну людину… і здається мені, що зречешся ти його в чорну його годину.
Брагінська (підводиться, гордо). Ти сама не розумієш, що кажеш. Щоб я зреклась мого збавителя! Та і яка може бути чорна година в мого найяснішого рицаря? і все ж таки спасибі тобі, що розповіла мені про нього. Прощавай. Я чую, як вони йдуть сюди, я не можу нікого зараз бачити. (Швидко виходить у двері праворуч).
Лія (собі підводиться). Може, й справді краще для мене, що я сліпа. (Виходить).
ІІІ
З лівих дверей виходять, закінчуючи розмову, Ружинський і Цвікловіц. Ружинський видимо розгніваний.
Ружинський. Я ніколи не повірю, щоб у тебе не було такої дрібниці, як двадцять тисяч червінців. Усім відомо, що самі твої самоцвіти коштують удесятеро більше. Добре, доведеться тобі коли-небудь звернутись до нас — тоді побачимо.
Цвікловіц. Мої самоцвіти? Колекція мінералів, яку я збирав усе моє життя, щоб відписати тепер Краківському університету? Коли це багатство, то хіба багатство науки, якій я служив весь мій вік. А гроші? В мене немає інших, крім тих, що я заробляю як лікар, — їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я.
Ружинський. Невже! Твої еліксири продавалися по червінцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобі тисячу дукатів, коли ти вилікував від сухот його сина. Та хіба тільки це!
Цвікловіц. Я лікую всіх, але з бідних я не беру нічого.
Ружинський. Словом, у тебе є гроші, як у кожного єврея. Нарешті я дам тобі який тільки хочеш приріст.
Цвікловіц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане…
Ружинський (спиняючи гнів). Так ось яка єврейська вдячність! Багато б ти мав своїх самоцвітів і перлів, коли б не сидів у Житомирі під обороною польських хоругов, під обороною Дубровського, що піднявся проти гайдамаків, цід захистом великого ловчого Браніцького! Чи не ми ж вступилися за вас і піднялися месниками за вашу кров, коли цілими річками лилася в Лисянці, Жаботині, Умані і по всій Україні. (Злісно сміється). Коли хочеш, я подарую тобі, крім росту, кілька живих гайдамаків, щоб ти зміг замордувати їх власними руками в відплату за кров твоїх синів.
Цвікловіц (з гідністю). Я не купую людської крові, мій пане. А щодо вдячнЬсті, ясновельможний пане, щодо вдячності за кров гайдамацьку, що ллється зараз річкою в Кодні, то не за нас ллється ця кров і не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народові… Ви мститеся за свої шкоди та втрати, і євреї — це тільки один із записів у реєстрі цих втрат. Чи не так само пише регіментар Стемпковський у своїм універсалі? Не за кров єврейську дорікає він хлопів, а за те, що позбавили панів того зиску, що належав їм від оренд, які держали євреї по містах та містечках панських: «забиваючи жидів, заподіяли ви панам великі шкоди», — ось чим дорікає хлопів вельможний регіментар, а зовсім не нашою кров'ю. Не євреїв ви жалієте, а ті гроші, що не встигли з нас дістати.
Ружинський (розлючений і обурений). А, так ось які слова дозволяє собі єврей, що нажився в Речі Посполитій! Та ти знаєш, що за ці слова я, шляхтич, граф і каштелян Брацлавський, можу зараз же віддати тебе на суд трибуналу в Любліні або навіть до Стемпковського в Кодню!
Цвікловіц (спокійно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смерті, та ще в мої літа.
Ружинський. і хто ж обороняє гайдамаків! Батько, у якого ці звірі замордували двох синів! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дітей і жінок? Ти зарився в свої книжки та подушки, ти милуєшся з своїх самоцвітів і перлів та дивишся в небо в цю підзорну трубу, а не бачиш життя, що лютує під твоїми вікнами.
Цвікловіц (з перекривленим від муки лицем). Годі…
Ружинський. Ні, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна єврейка кинулася на шию гайдамаці і благала, щоб він її помилував, а він струсив її з себе і тільки сміявся, дивлячись, як її забивали…
Цвікловіц. Годі! Годі, благаю тебе!
Ружинський. А, тепер годі. А ти чув, старий, як в одному селі гайдамаки забили єврея і двох його синів, а третьому дали в руки пістоля й обіцяли помилувати, коли він заб'є свою матір?
Цвікловіц (падає на килим і ридає). Вийди, благаю тебе.
Ружинський (злісно сміється). Удруге не боронитимеш хлопів… Прощавай.
Виходить. Велика пауза. Музика.
Цвікловіц (підводиться). Чого не в силі були зробити любов і пісні бідної дівчини, те зробила ненависть цього чоловіка… Очі мої повні сліз, я плачу вперше після того, як забито моїх дітей. (Утирає очі). Але невже ж… невже ж… його правда? Невже ж я справді тільки сліпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зір на небі? Він не міг вразити мене сильніше, але ж ні, ні! Хіба ж я шукаю правди в цих пліснявих книжках та пергаментних сувоях, як наші равві або мудреці Зогара, що тратять весь свій вік, щоб знайти таємний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, і в мене старої закваски, коли вся моя мудрість безмовна перед голосом старої ненависті. Але що ж діяти… і розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сідає край стола, похиливши голову на руки).
Пауза.
ІV
Тихо входить Стеся, не відважуючись потривожити Цвікловіца, стоїть кілька хвилин мовчки. На лиці її туга, майже розпач, вона ще змарніла за цей час.